– А як сіфіліс?
– Ну, тоді кулю в лоб. Та ходім же, нюня проклята!
Микола схопив знову Андрієву руку й потяг. Той уже нічого не почував. Холодна байдужість, як мокрий лантух, накрила його й він міг іти зараз скрізь, куди б тільки його не тягли. Він лише безтямно посміхався, спотикаючись об каміння бруківки.
– Сюди.
Вони підійшли до брами, за якою було темне подвір'я. Андрій переступив поріг хвірточки й впірнув у темряву.
– Куди? – з ніяковістю спитав він.
– Просто тримайся за мене... Ну, ось і прийшли. Чекай, зараз постукаю.
Микола наблизився до віковая маленької, кривобокої хатини, через віконниці котрої ледве пробивалось слабке світло, й обережно постукав три рази підряд.
– Хто там? – почувся з середини хрипучий голос.
– Учні.
– Я занята. Почекайте з півгодини.
Микола голосно вилаявся.
– Занята вона, чорт візьми... Чуєш?
Він шарпнув Андрієву руку.
– Це б то як занята? – не розуміючи, перепитав той.
– Та є в неї хтось такий, як і ми... гість, чи як це зветься.
– Ходім, ходім швидше,– немов прокинувшись від тяжкого сну, по дитячому радісно шепотів Андрій.– Господи, а я думав, що вже кінець... що я пропав... А як воно гарно сталося... Миколо, швидше! Куди ти? Уже знайшов... Ну, слава Богу! І як я згодився був? Миколо, правда гарно, що ота...як її... ну, байдуже. То ж гидота...
– Чого ти радієш, дурню? – зі злісним докором заговорив Микола, коли вони сяк-так вилізли на вулицю.– Все одно прийдеш сюди не завтра, так позавтрому. Від цього не втечеш... крутись, вертись, а прийдеш...
Андрій сумно задумався. Неохайними шматками повставали в голові його гадки про чистоту й мораль, а поруч з цим щось уперто шепотіло:
– Прийдеш, прийдеш, прийдеш...
– До побачення,– сказав він, не про стягаючи руки, швидко повернувся і пішов геть, стукаючи каблуками по каміннях.
Микола пішов теж. Тільки одійшовши трохи, він сів на лаві й почав пильно дивитися на темні контури знайомої брами, щоб не проґавити, коли звідтіль вирине чоловіча постать.