— Знаємо, чого не могли. Підкупив їх твій старий. — В темряві просвічується борода Марка Григоровича.
— А ви бачили, що батько підкупав? Я чесно крав, — і штучний сміх сухо і відривчасто розсипається біля воза. — Складайте акта і штрахуйте. Тепер воля ваша, а спина наша. — І він пригнувся, начеб мав покласти на плечі мішок із зерном.
Нахабний і впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить із себе Мірошниченка.
"Якого сина викохав старий вовк".
А Карпо продовжує далі:
— Скажіть, товаришу председатель, куди скинути шпони? Хай уже сільрада багатіє ними. Час пізній — треба додому їхати.
— Додому не поїдеш, — тихо, але так говорить, що Карпо зразу ж насторожується, не зводячи лихого погляду з голови сільради.
— А чого вам держати мене до ранку? Діло зрозуміле. Заплачу, що треба. Спіймавсь — плати. Нічого не попишеш.
— Переночуєш у сільраді, а завтра вранці — хай люди побачать злодія — відправимо в міліцію. Я доб'юся, —щоб тобі хоч із місяць примусової праці дали. Штрафом не відкупишся.
— Так і треба. Бо скоро дуки усю ясенину переведуть. В бересті вже ні одного гарного ясена не залишилося, такі дерева були. На все небо! Піднімались прямо горами зеленими. Аж душа болить, як згадаєш, — з жалем говорить Марко Григорович.
— На біса тобі з ним возитись, — звернувся Крамовий до Мірошниченка. — Відпусти. А штраф хай заплатить.
— Тепер жнива, Свириде Яковлевичу, кожна година дорога, — голос у Карпа стає глухішим.
— Попрацюєш і в жнива, щоб пам'ятка залишилась. Поганяй коней, — прямує Свирид Яковлевич до сільради.
— Та відпусти його, — знову заступається Крамовий.
— Не відпущу, — уперто мотнув головою Мірошниченко. — З лісокрадами панькатись не буду. Ми ще собі не можемо уявити, скільки вони зла принесли народові, радянській державі.
— Знову перебільшення і перебільшення, — махнув рукою Крамовий.
— Хотів би, щоб так було. Та куркульського варварства не прикриєш ніякими красивими слівцями. Скажи, скільки мільйонів десятин знищено лісів за останні роки? Ще недавно, беру приклад, село наше, як у вінку, стояло в лісах, а тепер тільки Городище не вирубане та трохи прорідженого береста залишилося. І от видимі наслідки: річечка, що йшла з лісів, пересохла, тому й висохли усі ставки на лугах Бувало, йдеш, а вони, як намисто, один за одним нанизалися на річку. І окові, і душі радісно. Та що річечка — Буг став замулюватись. На поля із степів тепер вільно прориваються суховії, а дощу влітку ждеш неначе щастя. А помнож цей приклад в широкому масштабі! Поглянь на Полісся! Тепер там, де лягли під сокирою бори, оживають, починають текти піскові горби, засипають ниви і навіть селища. Через куркульську жадобу знаєш, скільки ми зерна недобираємо? Та цього і планова комісія спроста не полічить. Скільки б ми за цей хліб нових підприємств збудували, скільки б тракторів на поля пустили, скільки б учбових закладів відкрили! А ти говориш "перебільшення". Воно набирає державного розмаху. І цього злочинця, — показав рукою на Карпа, — не відпущу. Він не менше шкоди зробив, ніж закоренілий бандит. Жаль, що наше законодавство так м'яко судить лісокрадів. Їх нарівні з убивцями треба судити.
— Здаюсь. Переконав цілком і повністю. Глуши лісокрадів, — напівжартома промовив Крамовий і звернув на зарічку.
— Да, Свириде, це ти правильно про ліси сказав. Охорону треба б посилити, — впритул підходить Марко Григорович. — Ліс — це багатство наше, окраса наша, хліб насущний.
— Посилимо. Комсомольці допоможуть. А лісничого треба зняти.
— Давно б пора. На хабарах розжирів, як свиня. Аж очі позапухали. Та й гості в нього, коли подумати, непевні бувають. Я в хащах живу, — мені видніше, що там робиться. Розумієш, Свириде, хочеться, щоб і люди були чисті, мов лісове повітря. Радянські, а не погань, що від сонця ховається.
— Непевні люди, кажеш? — насторожився Мірошниченко. — Перевіримо, неодмінно перевіримо...
— Поріділи наші ліси, поріділи, — продовжував уголос свою думку Марко Григорович. — Місцями з краю в край наскрізь просвічуються. А стояли ж як хмари грозові. Що ж через кілька років буде?
— Через кілька років? Нові діброви зашумлять, усі заруби і яри найкращим деревом обсадимо: дубом, кленом, ясеном, а поля і шляхи садами до самого неба зацвітуть.
— Потішаєш старого? — недовірливо похитав головою.
— Вірне слово кажу. Ми тільки на справжнє життя повертаємо.
— Ну, чи доживу я до нього, чи ні, а вже й за добре слово спасибі. Ти чоловік партійний — тобі усе ясніше видно... А як там Англія? 1 досі ескадру в Балтиці тримає?..
Хоч і пізня була година, та Марко Григорович не міг втриматися, щоб не поговорити про політику.
XXX
Затихало село.
З-за хат високо піднявся Візничий, помандрували тісною купкою на захід Стожари, і Віз опустив золоту війю над самою землею.
Наспівуючи під ніс якусь пісеньку, Григорій прямував з вулички у вуличку додому. Ішов спокійно, бо тепер трохи прояснювалися його думки: хату він закладе в цьому році — позичив грошей у Дмитра, взимку певне одружиться з Югиною і заживе в злагоді і дружбі. Буде сіяти, орати, косити, жати, ростити дітей.
Чи любив кріпко він дівчину? — не раз питався сам себе і твердо відповісти не міг. Югина подобалась йому, була красива; правда, не найкраща на все село, але щось у її рухах, погляді, усмішці було таке, що кожному припадало до вподоби. Одначе тої любові, про яку стільки доводилося чути в розповідях, не відчував і ще не розумів. То тільки розповідають та в піснях співається.
Чого не наспівають: з-за дівчини хлопець і топиться, і труїться, і голову розбиває об дуб, а дівчина всі сто смертей приймає. Подивишся ж насправді — простіше і складніше виходить в житті. Рідко корінь кохання розрубується одним ударом...
З наближенням домівки на серці тяжче ставало від турбот. Там з усіх кутків чекали його рук і поту ненаситні злидні, оздоблювали його: "Воно ще й ранувато одружуватись, та..."
Біля перелазу з'явилася постать. З несподіванки здригнувся парубок, завмерла пісня на півслові.
— Пізно, пізно вертаєшся, співуне, — почув смішок Федори. — Чи добре ж яка дівчина приймала?
— Та... — зам'явся хлопець і озирнувся: чи нікого нема на вулиці?