Який він противний, який він противний! Холодний, ненависний, як гадюка. Чи то своїми руками вона не заробить шматок хліба?..
"Забирайсь під три чорти. Сам — доведеш мене — як сучку прожену, а щеня при собі залишу!" — пригадує слова свекра і ще тісніше припадає до постелі.
— Ти довго будеш єрепенитись, змія підколодна? Іще Дмитро тобі, чи який другий на думці! — починає липкими пальцями крутити їй праву руку...
Нарешті Марта виривається з його рук і босоніж біжить на подвір'я; давлячись сльозами, входить в теплу від підопрілої отави клуню. Усе тіло пашить від побоїв, сльози палять щоки. Небавом осінній холод кидає її в дрож. Марта піднімає корж злежаної отави, по шию закривається ним.
"Дочко моя, коли б не ти — одного б дня не жила отут", — в уяві притискує до грудей тільце Ніни.
Від щілин брами до молодиці тягнуться жовті струмки місячного сяйва і не можуть дотягнутися. У вузькому просвітку затрепетала зірка і зникла; тяжко, як людина, зітхнула в оборі корова; клуня, ледве чутно шарудячи обмолоченими снопами, починає потихеньку ворушитись, наче пароплав на хвилі...
— Мамо, — кличе її заплаканий голос... Чи довго вона проспала?
Обдираючи ноги штурпаками сухого кінського щавлю, летить з засторонка на тік. Надворі під ногами шарудить і зразу ж розтає паморозь, на темних вікнах горять, переливаються вінки жовтого, як латаття, світла. Спираючись руками в стіну, обличчям припала до перехрестя рами. На канапі з розкинутими ручками спокійно спить її дочка. З-під усміхнених уст ледь-ледь поблискують дрібні чисті зуби. І мати заспокоєно відхиляється від шибки.
І знову згадки налягають на неї, як хмари на небо, в серці глухо здригається злостивий і непокірний грім.
XLI
Ніяк не виходила з голови розмова із батьком.
Почувши про бійку на горбку, Югина кинулась на поле простоволоса, притискуючи блузку рукою, і чула, як стугоніло серце. Біля греблі побачила на шляху три підводи, на першій пізнала Степана Кушніра і догадалаяя, що позаду їде її батько.
— Таточку мій! — скрикнула, побачивши веселий рідний усміх, цурпалки підрізаних вусів, темночервоні, міцно натягнуті щоки. Дужими руками підняв дочку під пахви і посадив поруч з собою. Тісно-тісно притулила голову до його плеча, а потім заглянула в очі правдивим голубим поглядом. Усміхався Бондар, розумів, як перехвилювалась Югина, і був радий, що дочекався такої дочки, проворної, красивої, люблячої. І добре було чути, як пашіло через сорочку тепло її руки, огріваючи його плече.
— Ніде вас, тату, не заділо?
— Ні, трохи перепало. Та до твого весілля минеться. Як мама?
— Вони ще, десь, не знають — дома не були.
— Так ти, гляди, нічого й не говори, бо почнуться охи, зітхання, та й очі в нашої матері на мокрому місці.
— Хіба ж я не знаю? — пальцем віддерла біля вуса почорнілу присохлу краплину і тільки тепер побачила, що на щоці тонесеньким павутинням крутився обкипілий слід стертої крові. Дома злила на руки і сміялась, як батько, нарочито фиркаючи, бризкав над цебром теплими краплинами. А потім сів проти неї, задумався, дивлячись у вікно.
— Чого ви, тату, мо', болить? — затурбувалася. — Лягли б відпочили.
— Знаєш, дочко, — взяв її за руки, посадив ближче до себе. — Прибили б сьогодні мене. От і не сиділи б так з тобою, — всміхнувся і знову задумався.
— Що ви кажете, таточку, — стиснула широкий костистий зап'ясток.
— А ти ж думаєш, пожалували б? В мене першого мітили. Я куркульні став поперек дороги не на один день. Вони це добре знають. Дякуй Дмитрові — коли б не він, як пить дати, привезли б твого батька на возі, наче в'ялену рибину. Само щастя прислало його. І таке моє слово, Югино: коли кріпко любиш нас, — вийди за Дмитра.
— Тату...
— Не перебаранчай. Коли б за другого — слова б не сказав тобі. Роби, як серце велить. А Дмитра, от його ти не любиш зараз, так, вір мені, потім покохаєш, як життя своє. Такого не можна не полюбити, хоч і хмурим він здається, наче в хмару вступив. Грицькові менше я вірю, та й про нього недобрі чутки пішли, що з Федорою...
Підвівся з лави і поволі пішов у другу хату.
Як уперлась руками в коліна, так і сиділа, безпорадна, зігнута, наче закуняла на часинку над шиттям.
В напівтемряві поставав перед дівчиною луг. Бачила, сизі води трьох ставків і знала, що пагорками обіч заростей очерету йшли в різні сторони Грицько і Дмитро, неясно окреслені, заволожені туманом. А потім від берега до берега сковзнув просвіток, і жаль стало минулих років, коли вона, ще не знаючи болісно-солодкого чекання, хвилювань, зустрічей, неясного суму прощань, співала з дівчатами тужливих пісень про кохання. Тоді тривожилась тільки чужим горем, вилитим хтозна-якою безталанною, і не вірилось, що життя могло скривдити її, Югину, яка всім хотіла добра, щиро брала до серця печалі старших подруг. Хотілося б їй знову стати малою пастушкою, виспівуючи у видолку; або пекти на полі в сивому приску картоплю, взимку ковзатись на ковзанці і по-хлоп'ячому викреслювати на ясенцю тонкі пружки блискучими підковами. І знову думки перекидали хитку кладку до щойно сказаного батьком...
Коли б це мати наказала — вона б і бровою не повела. Батька ж любила сильніше, знала, що пусто не кине він слів на вітер; і жаль було самої себе, наче вже насправді виходила заміж за Дмитра.
Вечері і не покуштувала. Задумуючись, не до ладу відповідала матері. Та затурбувалась:
— Що ти, дівко, не захворіла часом?
А батько глянув на неї, нахмурився і мовчки вийшов із хати.
Обережно винесла глечики з молоком до льоху, сіла на важкій ляді, що набрякла земляною вологістю, скульчилась, опустивши голову на руки, і такою здалася собі одинокою, забутою всіма, що незчулась, коли сльози опекли долоні, покотились в рукави. І з острахом помітила, що зараз не стільки за Грицем вболіває її серце, скільки стискає його чуже втручання в найпотаємніші кутки, куди сама хотіла і боялась заглянути, щоб не наврочити свого щастя.
"А що ж то батько натякнув на Федору?.."
В неділю, бувало, Югина стільки того часу згайнує, прибираючись на музики, а сьогодні і не вдягалась; на здивований погляд Марійки тихо відповіла:
— Чогось нудить мене.