— Так ви й не ночуватимете?
— Де там ночувати. До ранку ще треба он який крюк зміряти. Я цими днями повернуся до вас.
— Повертайся. Будь гостем дорогим... Ти скажи, Омеляне, як наші діла кругом ідуть? — понизив голос.
— Які діла?
— Ну, світові. Ти щось таке говорив про це. Чи є нам якась підтримка із заходу? Петлюру ж убили. Знайшовсь якийсь його намісник і всяка така штуковина?
— Є. Головний отаман Левицький. У Варшаві живе зі своїм міністерством. Під крилом Пілсудського, — відповів неохоче.
— Пілсудського? — перепитав гаряче, щоб іще вирвати яке слово.
Крупяк покосився на Сафрона і заговорив скоріше, більш зосереджено:
— Наш голова директорії не з одною державою має зв'язки, і в першу чергу з Англією. Щодня бачиться з англійським посланником у Варшаві. У Румунії нашій "Лізі націй" пособляє сигуранца і зокрема генерал Авереску. У Франції діє "Об'єднання української громади". Левицький до Парижа вислав Даценка, а той склав список усіх отаманів, полковників і генералів. В Німеччині орудує Дорошенко і Скоропадський. Гінденбург мав осібну зустріч зі Скоропадським. Словом, Сафроне Андрійовичу, події назрівають. Та ще які події. Уже військовий міністр головного отамана генерал Сальський через міністра фінансів Токаревського отримав від Англії допомогу і запропонував у Парижі готовий план походу на комунію.
"Основна наша сила, — каже Сальський, — знаходиться на Україні, перед нами". Кріпко запам'ятайте це. На вас, господарів, — головні сподіванки...
Крупяк так упевнено і чітко сипав назвами петлюрівських організацій, прізвищами, подіями, що Варчук аж почав захлинатися від трепету. "Пілсудський, Болдуїн, Гінденбург, зустріч Чемберлена з Прімо-де-Рівера" — ці слова великоднім дзвоном гуділи у вухах і повертали йому навіть ту землю, що була відрізана в 1920 році.
— Це гаразд, гаразд... А ти, Омеляне, цими днями нам допоможеш? Кріпке твоє слово?
— Ви вже і мені починаєте не вірити?.. Січкар надійний?
— Надійний, — гаряче заговорив, прикидаючи, що куди краще буде, якщо не Карпо, а Січкар з Крупяком завдадуть лиха созові.
Тихо ввійшли в світлицю. Крупяк підійшов до ліжка і трусонув за плече Бориса Борисовича. Той спросоння щось забурмотів, і враз Варчук почув відривчасті гаркаві слова чужої мови. Наполоханий Крупяк швидко закрив гостеві рота, а Сафрон застиг посеред кімнати і розмашисте перехрестився. Великі надії потоком рвонулись в його груди.
XLIV
Дмитро щойно повернувся з поля, коли прийшов виконавець:
— Вас Свирид Яковлевич викликає. Умившись, неквапно пішов до сільради. Його на ґанку зустрів понурим поглядом Іван Тимофійович.
— Погані наші справи, Дмитре, — зразу ж відкликав убік.
— Чого? — здивувався парубок.
— Уже, видно, їхнє кодло вспіло підмазати Крамовому, щоб суха ложка рота не дерла. Чи так домовились, чи хабара дали — біс їх знає, тільки не туди Крамовий діло хилить. На мене напосівся, що Прокопові Денисенку голову розбив. "Відповідати ви перший за хуліганство будете. І хто знає, чи не ви бійку почали", — навіть загрожувати почав. І, як та жаба, скляними очима світить, бодай вони залишились тобі, а нижні повилазили. — Кидає недокурок і розтирає його великим поруділим чоботом.
З канцелярії вискакує почервонілий, з переляканими очима Полікарп.
— Ну, як? — підкликає до себе Бондар.
— Нехай його чорт бере, — відмахується рукою Полікарп.
— Що ж вони тебе питали?
— Чи бились ми.
— І що ж ти відповів?
— Бились, кажу. Ще й як. Аби не кинулась куркульня тікати, всіх би... — одразу смілішає Полікарп.
— Теж мені: не говорила, не балакала, взяла мазницю та за медом пішла. Хто тебе за язика сіпав? — кривиться Бондар.
— То так же начальство хотіло, щоб я сказав. А воно ж знає, що й до чого. От я й сказав. Хіба ж не так? — дивується Полікарп.
— А ще що питали?
— Чи не ми перші почали куркульню проучувати, щоб не ходила на горбок... Так приязно питає той, білявий, в окулярах, і сам підказує, що треба було провчити їх.
— А ви що? — не витримує Дмитро.
— А мені що: куркульню жаліти? Та й сказав тоді — ми й самі догадались їх продрючкувати, щоб не були такими хитрими.
— Ти знаєш, що намолов?
— Та так же начальство хотіло. Вони ж власть, конєшно.
— Тьху на тебе. Здається, тепер не вони вже, а ми винні будемо. — Аж спересердя плює Бондар Повз нього, злорадно примружившись, до сільради йде Варчук, поважно, з гідністю.
В канцелярії накурено. За столом, устеленим паперами, сидять Петро Крамовий і високий міліціонер з вузькими, наче осокою прорізаними очима.
Міліціонер, звертаючись до Дмитра, довго розповідає, що треба казати тільки правду, бо за невірні свідчення буде притягатися до кримінальної відповідальності, може накликати біду на свою голову Його сухо перебиває Петро Крамовий.
— Громадянине Горицвіт, чи ствердите ви свідчення більшості свідків, що бійка на урочищі "Горбок" була вчинена по гарячковитості члена созу "Серп і молот" громадянином вашого села Степаном Кушніром? — З-під круглих окулярів допитливо впиваються в нього сірі великі очі, затінені, як сіткою, довгими вигнутими віями. Коли вії підіймаються вгору, вони ледве не торкаються брів і тоді з куточків очей випирають дві вологі краплини рожевого м'яса.
— Ні, такого не було, — відповідає Дмитро, стоячи перед столом з шапкою в руках. "Паляниці тобі на користь ідуть", — розглядає огрядного, роздобрілого Крамового
— Як не було? Попереджую, за невірні свідчення будете притягнуті до кримінальної відповідальності.
— Чув уже, знаю, — киває головою Дмитро. — Бійку почав не Кушнір, а куркулі.
— Молодий чоловіче, щось ви починаєте петляти. — Забігали на окулярах чотирикутники відбитих вікон, заховуючи очі Крамового від Дмитра.
— Я не заєць і петляти ні ногами, ні язиком не навчився. Коли мої свідчення непотрібні, відпускайте додому, бо мене робота чекає, — нахмурено мне шапку обома руками.
— Додому захотілось? — кривиться Крамовий і раптом нападає на Дмитра: — А що коли ми тебе за хуліганство і брехливі свідчення в міліцію відправимо?
— Не маєте права.
— Найдемо і відправимо.
— Тоді я вам ребра переламаю, — блідніє парубок і зразу одягає шапку на голову, щоб звільнити на всякий випадок руки. — Я вам не Полікарп Сергієнко.