— Ніяк не напишу,— відповів Джо.
— Але уяви, що ти таки візьмешся написати.
— Цього я ніяк не можу уявити,— сказав Джо,— Хоч я, до речі, читання дуже поважаю.
— Справді, Джо?
— Дуже! Дай мені,— мовив Джо,— добру книжку або добру газету й посади біля вогню — то нічого кращого мені й не треба. Боже ти мій,— провадив він далі, потерши коліна,— та коли набачиш Д, та Ж, та О, та скажеш: "Ось і ДЖО, Джо",— це ж таке цікаве читання стає!
З цього я зробив висновок, що освіта Джо так само, як і використання пари, перебуває ще в зародковій стадії. Розвиваючи далі цю тему, я спитав Джо:
— А ти хіба не ходив до школи, коли був таким маленьким, як я?
— Ні, Піпе.
— А чому не ходив?
— Знаєш, Піпе,— сказав Джо і, взявши коцюбу, — як завжди у хвилину задуми — почав повільно ворушити вуглини поміж нижніх ґраток коминка,— тут така річ. Мій батько, Піпе, любив випивати і, коли перебирав міру, немилосердно молотив мою матір. Щоправда, більш нікого він і не молотив,— окрім ще мене. Але мене вже він так завзято молотив, що йому треба було б молотом при горні так завзято махати. Тобі ясно, що я кажу, Піпе?
— Ясно, Джо.
— Отож через це ми з матір'ю кілька разів утікали від мого батька, мати наймалася на роботу й казала мені: "Джо, дитино,— отак вона казала,— тепер, слава богу, ти підеш учитися",— і віддавала мене до школи. Але мій батько був добрий у душі й не міг обходитись без нас. Тим-то він збирав ціле юрмище і зчиняв такий галас перед тою хатою, де ми селилися, що господарі вже й не раді були нам і віддавали нас йому в руки. І він приводив нас додому й знову молотив. І це, як ти, Піпе, розумієш,— казав Джо, задумливо ворушачи вуглини й дивлячись на мене,— дуже вадило моїй науці.
— Звісно, що вадило, бідний ти Джо.
— А проте, Піпе,— сказав Джо, у задумі торкаючись коцюбою ґраток,— коли як слід усе зважити, щоб нікому не на шкоду, то мій батько був добрий у душі, їй-бо, Піпе.
Я був з цим не згоден, але промовчав.
— Та хоч би там як,— провадив далі Джо,— хтось же мусить підтримувати вогонь під казанком, а то він і не закипить,— правда ж, Піпе?
Я був з цим згоден і так і сказав.
— Отож мій батько не заперечував, щоб я став працювати, і я й пішов учитись на коваля, це ж було й батькове ремесло, хоч він не надто себе ним обтяжував. Працював я таки вперто, можеш повірити, Піпе. З часом я вже міг і батька утримувати і таки утримував, поки його не побив грець. Я тоді мав намір у нього на нагробку написати, щоб кожен знав, що хоч він і був не без гріхів, та вік свій в добрості прожив.
Джо виголосив цей двовірш так старанно й гордовито, що я просто мусив запитати, чи не сам він його й придумав.
— Сам,— визнав Джо,— і без нічиєї помочі. Отак враз і придумав. Як ото вухналя одним ударом загнав. Я зроду-віку так не дивувався, як отоді — аж сам собі не вірив, далебі, що це я таке втяв. Тож, кажу, я мав намір, щоб цей напис вибили на нагробку, але на вірші треба коштів, як їх не вибивай — чи то великими літерами, чи малими, тим воно й не вигоріло. Грошей чимало на похорон пішло, а решта потрібна була для матері. Здоров'я у неї було поганеньке, геть зовсім нікудишнє. Недовго вона протрималась, бідолашна, як прийшла пора і їй упокоїтись.
Голубі очі Джо трохи відвологли, і він протер спершу одне око, тоді друге незручним і аж ніяк не відповідним для цієї мети знаряддям — балабухою на ручці коцюби.
— Тоді мені було так самотньо тут одинцем,— мовив далі Джо,— що я познайомився з твоєю сестрою. А твоя сестра, Піпе,— він рішуче глянув на мене, ніби загодя знав, що я з ним не погоджуся,— твоя сестра — жінка показна.
Я перевів погляд на вогонь, маючи певний сумнів щодо його слів.
— Хоч би що там думала про це рідня чи й чужі люди, твоя сестра, Піпе,— кожен склад з подальших слів Джо підсилював ударом коцюби об верхню перетинку в ґратках,— жін-ка по-каз-на!
Не придумавши нічого кращого, я тільки сказав:
— Я радий, що ти так думаєш, Джо.
— Я теж,— погодився зі мною Джо.— Я радий, що так думаю, Піпе. Що трохи шкіра червона чи там кістки де-не-де випинаються — чим це мені вадить?
Я слушно зауважив, що як йому це не вадить, то будь-кому іншому й поготів.
— Атож! — підтвердив Джо.— Правильно. Маєш слушність, друзяко! Коли я познайомився з твоєю сестрою, усі тільки й говорили, що вона виховує тебе власною рукою. І всі її за це похваляли, я так само. А щодо тебе,— мовив далі Джо, скривившись лицем, немов і справді перед ним постало щось украй відразливе,— то коли б ти, дорогий мій, побачив себе таким маленьким, і слабосильним, і жалюгідним, то просто сам себе став би зневажати!
Не зовсім поділяючи цю його думку, я зауважив:
— Та що там про мене балакати, Джо!
— Але я ось тоді забалакав, Піпе,— відказав він з невимушеною простотою, яка не могла не викликати симпатії.— Коли я освідчився твоїй сестрі, щоб як її воля, то й до вінця — це якщо вона згодна перебратись до мене у кузню,— я й сказав їй: "І бідолашне дитя бери з собою. Хай бог його благословить,— сказав я твоїй сестрі,— але в кузні й для нього місця стане".
Я розплакався і, обхопивши Джо за шию, почав просити вибачення, а він поклав коцюбу й теж обняв мене і сказав:
— Ми завше будемо найкращими друзями, ге ж, Піпе? Не плач, мій хлопчику!
Коли ми трохи заспокоїлися, Джо підсумував нашу розмову:
— Отож ти сам бачиш, Піпе, як усе склалося! Так воно й тягнеться. Коли ж ти візьмешся мене вчити, Піпе (а я наперед тобі кажу, що я страх який тупайло, просто страх), місіс Джо не повинна цього знати. Це треба буде робити, сказати б, нишком. А чому нишком — я тобі зараз поясню, Піпе.
Він знов узяв у руки коцюбу, без якої був наче зовсім безпорадний у своїх міркуваннях.
— Твоя сестра, Піпе, як урядниця.
— Урядниця? — я аж здригнувся, бо у мене промайнула неясна думка (і коли вже не критись, то й надія), що Джо взяв розлучення з моєю сестрою й віддав її за якого-небудь урядового лорда адміралтейства чи державного скарбника.
— Вона як урядниця,— повторив Джо.— Себто схильна урядувати над тобою і мною.
— А-а!
— І вона не буде в захваті, коли в домі з'являться вчені,— вів далі Джо,— тим паче коли цим вченим буду я, бо вона злякається, що я можу збунтуватися. Що я вчиню заколот, розумієш?