Нарешті із страшним викриком фатальний палець спинився на Ла-Лахові. Той затремтів, як осиковий листок. Він уже бачив, що він мертвий, що його майно поділене, що його жінка вийшла заміж за його брата. Він силкувався сказати щось, виправдатись, але язик ніби прилип до піднебіння, і від нестерпної спраги пересохло в роті. Клок-Но-Тон, зробивши своє діло, здавалося, знепритомнів, але він ждав і, приплющивши очі, слухав, коли пролунає такий знайомий дикий рев і люди, як ті вовки, кинуться на тріпотливу жертву. Але замість цього була тиша, потім долинув звідкись придушений сміх, він швидко зростав і незабаром з усіх боків лунали вибухи нестримною реготу.
— Що? Чого ви? — скрикнув шаман.
— Ха-ха! — реготали навкруги, — Погані твої чари, Клок-Но-Тоне!
— Усім відомо, — спромігся, заникуючись, Ла-Лах, — що вісім довгих нудних місяців я пробув далеко звідси, полював на тюленів із сиваськими ловцями. Я повернувся тільки сьогодні і тут дізнався, що в Гунії зникли укривала!
— Це правда! — кричали всі в один голос. — Укривала щезли до того, як він прийшов.
— Ти нічого не дістанеш за своє чаклування, бо воно нічим не допомогло, — виголосила Гунія, задихаючись зі сміху. Вона вже встигла схопитися на ноги.
Але Клок-Но-Тон бачив перед собою тільки обличчя Скунду з невиразною, ледь помітною посмішкою, чув тоненький голос, схожий на далеке сюрчання коника. "Я одержав його від чоловіка на ім'я Ла-Лах, і я не раз думав собі… Чудовий день сьогодні, і твої чари надзвичайні…"
Клок-Но-Тон метнувся повз Гунію — всі розступилися і дали йому дорогу. Сидячи у своєму човні, Сіме посилав йому вслід глузливі уваги, жінки сміялися йому в очі, образливі вигуки лунали за ним, але Клок-Но-Тон не зважав ні на що і мчав до будинку Скунду. Він застукотів кулаками в двері, вигукуючи всілякі прокляття. Відповіді не було, тільки коли він змовкав, чувся голос Скунду, що шепотів якісь чарівні примови. Клок-Но-Тон шаленів, як навіжений, нарешті, він схопив величезну каменюку і взявся вибивати двері, але тут з натовпу долинув гнівний гомін. Він зрозумів, що загубив і владу, й пошану в цих людей. Коли хтось один із юрби, а тоді другий нагнувся і підняв каменя, його охопив звірячий страх.
— Не займай Скунду! Він — справжній шаман, — крикнула жінка.
— Краще забирайся собі геть, у своє селище, — порадив загрозливо якийсь чоловік.
Клок-Но-Тон повернувся і зійшов до берега, оточений юрбою. У серці його клекотіла лють, а в голові була свідомість, що ззаду він зовсім беззахисний. Та жодного каменя не кинуто в нього. Діти, кривляючись, плутались йому попід ногами, у повітрі стояв регіт, з усіх боків чулися насмішки — і нічого більше. Але він з полегкістю зітхнув тоді тільки, коли відплив далеченько від берега. Випроставшись на ввесь свій зріст, він посилав безсилі прокльони на селище, на його мешканців, а найбільше на Скунду, що пошив його в дурні.
А на березі тим часом уся юрба зійшлась перед дверима Скунду, кликала, благала і просила його наполегливо й покірно. Примусивши пождати досить довго, він вийшов нарешті і підніс руку.
— Ви мої діти, а через те я прощаю вам. Але щоб мені цього більше не було! Це востаннє ваша легковажність проходить вам безкарно. Те, чого ви хочете, вам буде. Я це вже знаю. Цієї ночі, коли місяць піде геть від нас, щоб споглядати Великих Мерців, нехай усі зійдуться в темряві перед хатою Гунії. Злодій виявиться і прийме заслужену кару. Я сказав.
— І хай це буде смерть! — вигукнув Боун. — За всю ту ганьбу, що він нам заподіяв.
— Нехай буде так, — відповів Скунду і зачинив за собою двері.
— Тепер усе відкриється й з'ясується, і ми матимем спокій, — обізвався Ла-Лах пророчим тоном.
— І все це завдяки Скунду, маленькому чоловічкові, — зневажливо всміхнувся Сіме.
— Завдяки науці Скунду, великого чаклуна, — поправив Ла-Лах.
— Діти дурного розуму — ось хто такі тлінкети. — Сіме гучно вдарив себе по стегну. — Ну як це можна зрозуміти, що дорослі жінки й сильні чоловіки дозволяють дурманити себе різними вигадками й дитячими казками?
— Я багато мандрував, — промовив Ла-Лах, — я плавав глибокими морями, бачив чудеса і знаю, що цьому правда. Я, Ла-Лах…
— Ошуканець!
— Авжеж, таке мені дали прізвисько, але справите моє ім'я має бути "Далекий Мандрівник".
— Я так далеко не їздив… — почав був Сіме.
— Ну то й прикуси язика, — відрубав Боун, і вони розійшлися розгнівані.
Коли згас останній срібний промінь місяця, серед юрби, що зійшлась біля хатини Гунії, з'явився Скунду. Він ішов швидкою легкою ходою, і при світлі каганця видко було, що руки в нього порожні, ніяких калаталок, ніяких масок, жодних причандалів шаманства. Тільки великого сонного крука тримав від під пахвою.
— Назбирали хмизу на багаття? Нехай усі бачать, хто злодій! — сказав він.
— Назбирали, — відповів Боун, — хмизу вистачить.
— Ну, то слухайте. Слів моїх буде небагато. Я приніс із собою Джелкса, крука. Він віщун і вгадує таємниці. Я посаджу його в темряву під чорний горщик Гунії, у найтемніший закуток в її хаті. Світло погасимо. Усе буде дуже просто. Один по одному ви увійдете в хату і покладете руку на горщик, подержите, поки встигнете зітхнути раз, і підете собі. Коли злодієва рука торкнеться горщика і буде близько коло крука, то Джелкс закричить або чим іншим виявить свою мудрість. Усі готові?
— Усі! — пролунала багатоголоса відповідь.
— Гаразд! Я по черзі викликатиму кожного на ймення, аж доки викличу всіх.
Ла-Лаха викликано першим, і він зразу пішов. Усі наставили вуха, і серед тиші чути було, як під його ногами заскрипіли старі, хисткі мостини. Та й годі. Джелкс не каркнув і не виявив себе нічим. Після Ла-Лаха пішов Боун, бо дуже можлива річ, що людина вкраде свої власні укривала, аби зганьбити й осоромити сусідів. Тоді пішла Гунія, за нею інші жінки й діти, але все без наслідків.
— Сіме! — вигукнув Скунду.
Сіме! — ще раз повторив він.
Але Сіме не поворухнувся.
— Ти що, боїшся темряви? — із злістю підштовхнув його Ла-Лах, невинність якого вже було доведено.
Сіме пирхнув.
— Я сміюся з цієї дурниці, — сказав він, — проте я піду. Звісно, не через те, що вірю в чудеса, а щоб показати вам, що нічого не боявся.