Скрізь наші жінки красиві! Скрізь-скрізь! Але, незважаючи на це, ленінградки красиві!
Викрутився чи ні?
Вони красиві зовнішньо: стрункі і голубоокі, привітні і чепурно одягнені…
Але красивіші вони красою внутрішньою. Красою жінки-героїні, що пережила страшні, невимовно жахні роки нечуваної блокади, пережила, перенесла і перемогла разом із своїм батьком, братом, чоловіком, разом із своїм бойовим другом — Червоної Армії воїном.
Не може не світитися цей героїзм в її променистих очах, не може вистраждана нею перемога не підносити гордовито її ніжно-струнку фігуру…
Не може ленінградка бути некрасивою і зовнішньо і внутрішньо.
І ленінградка — красива.
Це — взагалі…
А оце — зосібно.
Тролейбус…
Тролейбуси в Ленінграді новенькі, чистенькі, літають ленінградськими вулицями прудко.
Здивував нас такий факт: пасажири в тролейбусах переважно чоловіки.
І все якось вони так у тролейбусі розташовуються, що заповнюють передню частину машини.
"В чім річ?" — думаю собі…
Додивився-таки.
Ну, на який тролейбус не глянеш, — водій (шофер) обов'язково молода і до того гарна дівчина.
Ну, й зрозуміло, що пасажири переважно чоловіки, і всі товпляться наперед.
Самому теж довелося у тролейбусні пасажири пошитися.
Не можна витримать!
Та де ж витримати, коли спереду сидить водій, як квітка, кабіна уквітчана конваліями, черемхою, тюльпанами, — їдеш, як у казці…
Ай да й ленінградці!
Ну, ясно, що при такій організації тролейбусного руху місячний план перевозок виконується за півтора дня.
А що робиться, як зірветься оте тролейбусне коліщатко, ролик отой, з дроту?!
Ви б побачили!
Всі пасажири стрімголов кидаються того ролика до дроту пристроїти один поперед одного.
А водій стоїть, посміхається:
— Не всі разом, громадяни! Дайте он тому блондинові, хай він! Іншим разом, як зіскочить, тоді ви пристроїте!
Блондин — сам не свій. Лице щасливе, посміхається, і вже так пристроює того ролика, так пристроює, одне око на роликові, а друге на водієві…
Мені так ні разу й не пощастило ролика пристроїти: молодші затирають.
Ленінградська жінка…
Хай буде щаслива, хай буде весела ленінградська жінка після всього пережитого.
Хай виростуть її немовлята, що їх так багато ми бачили по ленінградських садках, парках і скверах.
На її втіху і на ще більшу славу її города, города-героя!
— Ми любимо свій город, дуже любимо, — сказала мені ленінградка.
— Я бачу це, пересвідчився в цьому, — одказав я їй.
— І що ви на це скажете? — запитала вона.
— Одно можу з сумом сказати: як жалко, що я не ленінградець!
Герої города-героя
Ленінград — город-герой.
Як це розуміти?
Чи може бути так, що от стоїть собі город, стоїть віками, і раптом — в найтрагічніші часи свого буття, він, город, сам собою робить героїчний подвиг, достойний Золотої Зірки Героя…
Очевидно, що так бути не може.
Славою героя вінчають свій город люди.
Ленінградці в страшні часи тяжкої блокади уквітчали гранітні груди свого міста Золотою Зіркою…
А от спитайте когось із ленінградців, хто пережив цю блокаду:
— Ви — герой?
Подивиться ленінградець на вас так, як дивиться лікар на пацієнта, усміхнеться і піде далі…
І хоч скільки б ви таким способом шукали серед ленінградців і ленінградок героїв, — не знайдете.
Нема героїв…
А от, не дуже дошукуючись героїв, поїдьте ви на околиці города-богатиря.
Там вам покажуть передній край героїчної оборони Ленінового міста, а за кількадесят метрів передній край гітлерівців і скажуть:
— Отут ми стояли на смерть! І ні на крок назад!
Тоді ви озирніться: ви побачите димарі заводу ім. Кірова, будівлі великого міста і, може, навіть почуєте дзвінки трамваїв і гудки тролейбусів…
А поруч вас — руїни славнозвісної Пулковської обсерваторії.
І вам іще скажуть:
— Захоплення гітлерівцями Пулковських висот — означало б для Ленінграда смерть. І ми стояли на смерть. Смерть не встояла, а ми встояли.
Вам не треба тоді шукати героїв… Ви вітайте кожного ленінградця і кожну ленінградку, чи працює він тепер над відбудовою свого улюбленця-города, чи спить вічним сном, благородною ленінградською землею покритий…
І не допитуйтесь у живих, що кожний із них в ті страшні часи робив: чи стояв у бліндажі переднього краю, чи підносив на передній край набої, чи гасив у місті запалювальні бомби, чи рятував поранених, чи годував слониху Бетсі та лева в Зоологічному саду, чи закопував у землю бронзово-вороні коні з Анічкового мосту, чи будував над "Мідним вершником" укриття, чи, прориваючись вузькою стежкою Ладозького озера, підвозив зголоднілим ленінградцям і ленінградкам сухарі…
Всіх ви їх вітайте… Живих…
А над могилами неживих скиньте шапку й уклоніться низенько. І вийде так, що, не шукаючи героїв, ви вітатимете героїв живих і шануватимете героїв неживих.
Серед великої і просторої площі "Нового Ленінграда" знайшло собі в дні блокади тимчасовий притулок Гвардійське кладовище.
Вічним сном почивають там герої-гвардійці…
Ленінградці і ленінградки у вільні хвилини квітчають дорогі могили квітами…
І не треба питати, чию саме могилу прикрасила ніжними конваліями й запашною черемхою ота он чорноброва й кароока дівчина, що печально над могилою голову схилила.
— Ні, — відповість вона, — родичів особисто моїх тут нікого нема. Тут усі наші рідні.
Як підете в глиб кладовища, то зліва, аж на самому майже краю його, побачите мармуровий постамент.
Під постаментом тим спочиває вічним сном земляк наш Красношапка Микола, двадцятилітній сержант, снайпер і уславлений герой оборони Ленінграда.
Далеко від села Луганського Сталінської області[1] до Ленінграда, та не чужа земля покрила молоде снайперове тіло: рідна земля, ленінградська земля.
Знаємо-бо ми, що єсть молоді ленінградці, які спочивають на широких просторах України Радянської, — і не чужа їм земля українська, як не чужа Миколі Красношапці ленінградська земля.
Ось через це саме й пишуть бойові Миколайові друзі його рідним батькам в українське село Луганське:
"Дорогі батьки Миколи Красношапки — Марко Пилипович та Параска Сергіївна!
7 червня 1945 року до нас, бійців відділення імені Миколи Красношапки, приїздили українські письменники.
Ми розповіли їм про Вашого сина-героя, який хоробро захищав велике місто Ленінград, свою радянську Батьківщину і всіма нами любиму Україну.