Батарея б'є і б'є, кличе його, мов жива: швидше, швидше, старшинко, бо мені тяжко. Ідуть.
А вчитель знову щось говорить за спиною до своїх. —Гудуть, гомонять і кивають вусами. Старшина обертається і бачить, як насувається прямо на нього учителева борода, насувається "катеринославський" дідок і той довготелесий здоровило в штанях-трубах. Що во-чи хочуть робити?
"Катеринославець", розмахуючи своєю череп'яною люлькою, починає до нього мову. Він каже, що "пан професор" пояснив їм усе. Вони знають, чому "тувариш старшина" тримає руку в пазусі!.. Адже за ним по воді весь час лишається кров. Вчитель каже, що це для них ганебно, щоб руський юнак ішов з шрапнеллю в грудях, лишаючи за собою криваву стрічку, а вони б не допомогли йому. Не можуть вони спокійно дивитися, як мучиться він, як оце, може, їхня свобода розцвітається по воді юнаковою кров'ю... Іген! ( Так! (Мадярська)
Отже, вони заберуть зараз снаряди у "тувариша старшини" і нестимуть самі. А він хай вказує дорогу.
Старшина дивиться на носіїв і тримається зусиллям самої волі, щоб не схитнутись на ногах. Його вражає, що обличчя, які напливають зараз на нього, ніби крізь мряковиту млу,— не похмурі і не злі, а якось по-справжньому, по-людському добрі. с Розстебнули ранець у Гуменного на спині і розібрали снаряди.
Двоє взяли Гуменного попід руки. Знову рушили. Не було на світі нічого, крім водяної дороги, що світилась попереду. Він бачив її між деревами, бачив, задихаючись у гарячій млі.
— Сюди,— говорив час від часу.— Сюди... Дерева ніби стискували його з обох боків. Невдовзі показалася дамба.
По дамбі чорніли окопи, сушилися розстелені на сонці сірі шинелі, перекликались бійці, визираючи з окопів то тут, то там.
Внизу, під дамбою, стояли батальйонні міномети і "сорокап'ятки". Коли мадяри, ведучи під руки Гуменного, вийшли з-поміж дерев до батареї, хтось із бійцір гукнув:
— Гляньте: старшина!.. І цивільні! Дідок відповів:
— Нем цивіль.
— Санзай! фельдшера! — окликнув свого ординарця командир батареї, відразу зрозумівши, в чім річ.— Фельдшера миттю! — А до мадярів привітався: — Здрастуйте!
Замість привітання вони відповіли різноголосим хором:
— Спасіба!
Без звички вони ще плутали слова подяки та привітання і часом вживали одне замість другого..
— За що вони дякують? — здивовано запитав командир батареї. І, обвівши поглядом своїх бійців, ще раз повторив: — За що "спасіба"?
Знесиленого старшину товариші посадовили на землю, швидко почали роздягати. Він витяг з пазухи руку, судорожно затиснуту в кулак.
Кулак весь обкипів кров'ю.
Командир батареї мовчав, немов одержав відповідь.
1947