Явтух пішов далі по базару від краму до краму, штуркаючи себе пальцем і.о лобі та нагадуючи, що звелів купити пан сотник, а що пані сотничиха, а що панна сотниківна. Осаула казав і собі дещо купити, а козаки теж. Усяке пхало свої три гроші, а ти, небоже, морочи собі голову, закінчив Явтух свої роздумування, вештаючись поміж крами з усяким добром.
А хлопці пішли у свій бік.
— Бачиш, Івасю, що поїдемо разом. Не скажеш, щоб я з Явтухом змовився. Він сам сказав, що пан сотник бажає собі того.
Івась став вагатись. Ще порадиться з Максимом, а як він скаже, так тому й бути...
Накупили горіхів волоських і турецьких, таких сирих і смажених в меді, меду турецького, медівників, пряників, бубликів, понакладали повні пазухи і пішли у свій курінь. Тут було дуже глітно. Хлопці збирали свої статки, ладячись у дорогу. Коло богатьох стояли їхні батьки, або кревні, помагаючи збіратися.
Довго прийшлось їм ждати, заки з'явивсь Явтух. Він перш усього позаносив накуплене добро на віз, що стояв біля базару над рікою.
Наближаючись, він здалеку всміхався до Андрія...
— Ну, що Андрійку, знайшов товариша?
— Знайшов, от сей поїде,— і показав на Івася.
— Ге-ге-ге! То сей кучерявий поїде? Гаразд! Гарний хлопчина. Здоров, хлопче! А як тебе звати?
— Івась.
— Ну ладно. Ми поїдемо аж завтра рано, на зорі. Дорога не близька. Коли б поїхали зараз, треба б двічі в степу ночувати, а так, то лише раз. Бо то возом їхати, не то що конем. Ти, Андрійку, дорогу вже знаєш, не раз їхали. Правда?
Івасеві було якось ніяково і він не знав, як рішитися. Аж надійшов Максим, та й порадив, що треба їхати.
— Ге-ге-ге! — говорив Явтух.— Рад би я бачити такого, щоб не хотів їхати, коли пан сотник прикаже. Він того дуже не любить, егеж!
— А що, дядьку, нагадав книжку? Мені треба заздалегідь знати, бо треба попросити пана шкільного отамана, я ж своїх книжок не маю.
— Ге-ге-ге! Пожди, голубе, зараз нагадаю.— Явтух знову штуркав пальцем до чола.— Так якось по вченому. Ну чортова омана! Як я вже був за воротами, то пан сотник гукнув услід за мною: а тями, Явтуше, ся книжка називається... от і забув... Та ти підожди, я нагадаю.— Явтух став ходити колесом, держачи палець при чолі.— Щось... щось наче б нагадав. Щось таке: мені ні... а друге слово таке, що боюсь виговорити, щоб Господа Бога не обидить, бо де ж би таке слово у книжці стояло побіч божих словес...
— Та вже, скажи, дядьку, може, я як-небудь відгадаю,— каже Андрій.
— Щось воно до чорта подібне, Господи прости гріха невідучого, або до чести... одно з двох.
— Може M и неї четі?
— Далебі, що так,— скрикнув Явтух.— Що то значить наука. Покажи йому кінчик пальця, а він і цілу руку нагадав, а то б пан сотник добре вилаяв... На ж тобі ще п'ятаків... l'a ні, ти ходи краще зі мною на базар і вибери собі, що хочеш, а я заплачу... Ну, не гайся. А ходи й ти, кучерявий, як там тебе. Ти вже наш, так й держись мене, мов ріп'як кожуха.
— Підожди дядьку,— говорив Андрій,— мені перш усього роздобути книжку, бо завтра ніколи буде, якщо ми рано поїдемо. Наш пан отаман спочиватиме.
— Гаразд! Ти йди за книжкою, а я піду з твоїм братом де-небудь на чарочку. Більш не можна, не дай Господи впитися, а то досталось би мені від пана сотника!
І, не ждучи довго, узяв Максима під руку. Пішли на базар. Явтух став веселий, що нагадав книжку. Він страшно тим турбувався. Чого доброго, пан сотник ще би старим дурнем вилаяв. Явтух любив багато і голосно говорити. Його голос чути було ще за січовими воротами.
Андрій пішов до отамана. Книжку йому дали, коли сказав, що се для пана сотника. Тарас Жмут тямив про січову школу і щороку запомагав їй щедро.
Андрій став ладити свою мізерію, а Івась каже:
— Що я там робитиму? Ти будеш їм читати, а я що? Знаєш, яке моє читання.
— А ти будеш слухати та й годі. Ну збирай, що маєш. Треба нам завчасу спати лягати...
Та у Івася не було що збирати. У нього була одна свитина і дві сорочки.
Над вечером вернули Явтух з Максимом. Максим приніс невеличкий оберемок в мішку і кинув на землю. Оба були під чаркою...
— Поки ти був у Січі, то могло бути як-небудь. Тепер ти йдеш між чужих людей, то слід тобі одягтись, як пристало козацькій дитині. Переодягнись, хай тебе побачу.
І Максим вийняв з мішка жупанець, сині штанці, чобітки і шапку.
Івась не знав, що з радощів робити. Татарин захопив його на леваді в одній свитині. Шапку загубив на дорозі. Другу сорочку кинув йому Максим. Ось добрий брат, скільки понакупив...
— Не гайся, хай побачу, що буде нездале, то крамар обіцяв відмінити.
— Хай би не відміняв,— говорив Явтух,— то я його би зараз за чуба та в потилицю, ось як! — І Явтух став показувати рукою як би він бив крамаря, коли б не хотів міняти...
Але не треба було того. Усе прилягало, мов на Івася скроєне. Хлопець відразу став, мов яке панятко.
— Хай тебе поцілую,— говорив Явтух,—ти кучерявий, як там тебе... А що, Андрійку, книжка с? Оп'ять забув, як називається:.. Максиме, брате, ще ходім на чарочку... Одну-однісеньку, мені не можна більше, а то б пан сотник погано вилаяв... ге-ге-ге!
— Чарочка... Нікуди вже не рушимо. Я тебе підведу до воза. Хлопцям пора спати,— говорив Максим.
Вони пішли, а хлопці пішли спати, хоч довго не могли заснути.
На другий день, як щойно засіріло на світі, вже стояв над ними Явтух і став їх будити:
— Ге-ге-ге! Пора вставати, школярі, в дорогу! Вони посхапувались і стали одягатися. Відтак
забрали свою мізерію і потягли на базар. На Січі ще усе спало. По валах та біля воріт походжали вартові козаки з мушкетами. Вартовий відчинив ворота і вони подалися на базар. І тут ніхто ще не прокинувся. Крами були позамикані. Над рікою стояли рядком вози приїжджих козаків. Коні паслися на невеличкій леваді. Деякі стояли з повислою головою і куняли. Коло коней лежали на траві візники і здорово хропіли. Явтухів віз вже був запряжений трьома кіньми. На возі куняли три козаки. Один кінь припнятий був до воза. Він був осідланий.
Надворі було ще сіро і стояв легенький туман.
— Поганяй, Степане, над ріку до переправи, ми там зараз надійдемо,— кликав Явтух.
Степан прокинувся, узяв в руки батіг та віжки, цмокнув, і коні рушили поволі з гори над берег ріки.