— Івась!
— Пробі, тихше, дядьку, а то усе пропаде.
— Що ти тут робиш?
— Я тут служу, насилу взяли, та коли Господь поможе, то втечемо разом. Та ніхто не сміє знати, що ми собі знайомі... Нас може хтось підглянути. Слухай дядьку, рідний мій. Я вже знаю, де лежить ключ від колодки до твоїх кайданів. Коли наспіє пора, я його візьму. Не журись, усе буде гаразд, лише на волю Божу здайся... Тепер вечеряй, ось глечик, мені ніколи.— Івась вийшов, замкнув замок і став навпомацки, держачись стін, сходити в долину...
— Ти чого задув світло?
— Вітер повіяв. Страх, пане, як я налякався, який він страшний, я вже знаю, що він вовкулака.
— Ну, добре вже, йди спати, а Боже тебе борони виговоритися перед паном, що ти ходив на вежу, а не я. Я б тебе убив... Ось твій п'ятак...
Сієї ночі Івась не міг заснути. Він перевертався з боку на бік та придумував способи, як би то визволити дядька Касяна від неминучої смерті...
Другої днини спитав його пан каштелян:
— І ти не цікавий подивитися на харциза?
— Я, вельможний пане, боюся його. То певно вовкулака буде. Пани не знають, що то вовкулака, але ми, простий народ, знаємо добре і не один заплатив за се своїм життям. Я би на нього не поглянув за ніщо в світі...
— Аз чого ти кажеш, що він вовкулака?
— Страшенна сила у нього. Мені говорили люди, що розкидав нашими гайдуками, мов сніпками й одному то відразу голову відрубав. З того я бачу, що й куля його не візьметься...
Панові це дитиняче говорения дуже подобалося. Івась говорив так щиро, що ніяк не можна було підозрівати хитрощів. Він знав теж, що народ український вірить у вовкулаків, відьом, русалок та характерників.
— А хіба сей вовкулака міг би тобі що-небудь злого зробити?
— То вельможний пан не знає? — каже Івась, а сам аж труситься цілим тілом.— Та ж він як схоче, то чоловіка перекине в яку-небудь звірюку, а опісля з'їсть. Так йому не вільно людей їсти, але тварюку вже можна. А коли б він під той час перекинувся сам у вовка, то вже може і людину з'їсти...
— А коли ж вовкулаки у вовків перекидаються?
— У них лише такі ночі бувають, а се буває різно: в одного так, а у другого знову коли інде. Я сього добре не знаю і люди не знають, хіба сам вовкулака знає...
— Бачиш, хлопче, які то дурні забобони. А то все походить із вашої хлопської віри. У нашій вірі не знають нічого ні про вовкулак, ні про відьом...
— Я се вже знаю, мені про це вже отець капелан розказував...
— Ось бачиш, чому не даси себе перехрестити?
— Бо мені усе здається, що за вовкулаків, то є правда. Я сеї ночі заснути не міг. Усе мені цей поганець привиджувався. Я аж боюся спогадати, що воно ще з того буде.
— Підожди, хай тільки ясний князь приїде, то розбишаку, чи як ти кажеш, вовкулаку на паль застромлять, коли чого гіршого ясний князь не придумає... А як його на паль надінуть, то йому й сам люципер не поможе.
Пан був переконаний, що Івась говорить правду, і тому був певний, що не подивиться на козака, не то, щоб йому помагав. А Івась мучив свій мозок над способом визволення...
Завелось тепер так, що Івась носив Касянові їду кожного вечера. Кожного разу діставав п'ятака. З Касяном побував дуже коротко, розмовляв тихо і гасив світло, щоб їх хто не підглянув.
Івась швендяючись по дворі, помітив в одній комірчині довгого мотуза. Комірчини сеї ніхто не замикав. Уночі викрався Івась у двір і забрав мотуза. На його місце поскладав усіляке ломаччя, яке було у комірці. Мотуза заховав під сходами і прикрив старим полотном. Часто заглядав Івась у хатину ключника, чи ключ від колодки був на місці. Згодом про гільтая ніхто не згадував. Він сидів спокійно, приймав їжу і лежав цілими днями в своїм берлозі. Прийшла з Лубнів вістка, що князь приїде пізніше, з чого Івась дуже був радий: матиме можливість краще обдумати план утечі... Зразу думав Івась так, щоб розкувати Касяна з кайданів, дати йому зброю, зв'язати ключника мотузом і непомітно вийти за ворота замку. Та се було небезпечно, бо тоді, як би Касян міг вийти? Брама замкнена і нікого із замку не можна було випускати. Другий спосіб спуститися по мотузі з вершка вежі в рів. Потреба було лише сильного і довгого шнура. Шнура вже придбав, та не знав, чи він видержить.
Другого вечора Івась заніс шнура непомітно у вежу та сховав під сходи. Несучи вечерю, заніс його Касянові, щоб через день випробував його силу... На другий день довідався, що мотуз місцями спорохнявів і урвався. Івась зажурився тим дуже, та не тратив надії. Вночі закрався до конюшні і повідпинав кілька поводів від уздениць... Та тут йому не пощастилося. Його якраз, як виходив з конюшні, приловив конюший... Івась миттю сховав мотузи під жупан.
— Ти тут за чим? — гримнув конюший.
— Післав мене вельможний пан каштелян, чи усе в порядку та чи служба на свойому місці, та бачу, що не всі були дома і мушу се панові сказати...
— Кого ж нема?
— Тепер усі, та до сеї хвилі вас не було... Конюший змішався, бо саме він виходив без дозволу на село...
— Я стояв біля воріт,— оправдовувався він.
— Я там був, та якось вас не помітив,— говорив знову Івась так, наче б кожне слово цідив крізь густе решето.
— І ти справді хочеш панові сказати?
— Я мушу, по те мене сюди прислали...
— Слухай, не говори сей раз, я тобі не позабуду...
— І стайня не була заперта, видно, конюхи на вас ждали...
— На мене, чи не на мене, а ти мовчи, а то далебі поб'ю...
— І це я панові скажу...
— Слухай, мовчи, ради Бога, ти знаєш, що пан каштелян строгий чоловік, люто мене скарає, що тобі з сього буде?..
— Мені вас жаль, то й не скажу сим разом, та зараз лягайте спати і стайню замкніть...
— А то панський лизун, хам собачий, як підглядає...— думав про себе конюший...
— А то дурень, як легко дав себе вбрати у шори,— думав Івась, несучи цілий жмут добрих міцних мотузків...
Мотуззя сховав добре у димар, куди ніколи ніхто не заглядав. Другого дня говорили між собою парубки від коней, що хтось позабирав їм поводи від уз-дениць. Але старший конюший, або як його звали маш-талір, насварив на них, що не пильнують і річ з мотузами зам'яв. Йому й на думку не прийшло, що се зробив Івась. Навіть боявся його поспитати, аби не розсердився і не вихляпав перед паном...