Йон як стій кинувсь із хати. Тут він набив люльку, сів на призьбу і на цілі груди дихнув нічним повітрям. Місяць тільки що вилазив з-за старої чорної шопи. Волоські горіхи, акації та жерделі кидали на двір й на хату довгі чорні тіні, переткані срібним промінням. На селі де-не-де червоно світились вікна, а за селом, в тіні зубчастих горбів, тяглися чорною стрічкою виноградники. На вулиці хтось голосно гомонів і сміявся.
Йонові було досадно. Він пихкав свою люльку і все думав, що жінка несправедлива до Параскіци. Звичайно, мачуха. Він згадував свій город і виноградник, той лад, який завела там Параскіца власними руками… адже ні Маріцца, ні він і пальцем не приторкнулися ні до чого, все бідна дівчина сама доробила. Роботяща, тиха дівка. От тільки чудна якась… Чом вона хати не держиться? Чого раз у раз ховається десь од людей? Йонові враз ясно уявлялася сцена, як її описувала матуша Прохіра: біла сучка скаче в його виноградник, на неї зверху летить дійниця, потому все чезне: дійниця висить на кущі, а коло неї стоїть Параскіца з виноградним листом у косах і чудно дивиться на Прохіру.
Йон аж заюрзався по призьбі. Що вона там робить, на винограднику? Чого людей полохає? Він поспішно, з нетерпеливістю в рухах встав з призьби, подався за причілок, звідки видно було його виноградник, і, приклавши долоні до уст, щоб не розгубився голос, гукнув:
— Параскіце, ме-ей!
Те "ме-ей" вийшло особливо гучне й соковите; полетівши по дорозі до виноградинка, воно вдарило об стіну волоських горіхів, одбилось й прилетіло знов до Йона. Йон постояв ще трохи і, не дочекавшись ні Параскіци, ні одповіді від неї, махнув рукою й подався до сіней, де вже Маріцца поставила вечерю.
Йон довго не міг заснути, лежачи з Маріццею в сінях. Він все чогось чекав, немов усе прислухався, його дратував смачний храп і сон Маріцци. Нарешті вже коло півночі йому почулося тихе ступання босих ніг та шаркання по призьбі. То Параскіца, певно, облягається, вернувши з виноградинка. Тоді Йон позіхнув, перехрестив рота й заснув.
Удосвіта Броски зібрались на ярмарок. Параскіца давно вже встала та поралась коло дробини [4]. Вона, очевидячки, уникала мачухи. Коли ж їй довелось стрітися з нею, то вона дістала від Маріцци такий повний ненависті погляд, що аж жахнулася та прожогом вискочила з хати. Йон кілька раз поривався щось сказати Параскіці, та все у нього якось не виходило. Аж на самому відході, намагаючись зробити якнайсуворіше обличчя, він гукнув на дочку:
— А гляди мені, сиди в хаті та не вештайся бозна-де по садах, бо… бо…— решту він скінчив майже за ворітьми, та дівчина того не чула.
Параскіца лишилась сама в оселі.
Вона швидко упоралась з хазяйством, поприбирала в хаті, поснідала вчорайшим малаєм [5] і, пам’ятаючи батьківський наказ, лишилась в хаті. Проходячи повз маленьке, вмазане в стіну, дзеркальце, Параскіца не витримала, щоб не глянути в нього, хоч знала, що, опріч горя, воно нічого не дасть їй.
Параскіца була негарна і через те, на її думку, нещасна, її низький зріст, її стан і жлуктон, короткий і грубий, вічно порепані од чорної роботи руки, а особливо обличчя,— доводили її до розпуки. Скільки раз заглядала вона в своє дзеркальце, стільки раз з глибини її дівочого серця зринав ревний жаль на власну бридоту, і руки мимохіть здіймались до обличчя та розгладжували дрібненькі зморшки, що мов легким павутинням, заснували її твар. Та дарма! Шкура на обличчі не розгладжувалась, а лиш натерті місця червоніли, і з дзеркальця виглядало таке ж саме погане обличчя, з непомірно довгим носом, кислими устами та червоними, тільки що натертими плямами. Досада закипала на серці в Параскіци і пекучими слізьми спадала з сірих, олив’яних, отаких саме, як ті олив’яні ложки, що лежать в миснику, очей. Бунт!. Ота сама Параскіца, тиха, покірлива, сумирна — починала бунтува-тись кожним своїм фібром проти невірної долі, що так її скривдила; зціплювала зуби, зсувала брови і, розпучливим рухом шарпнувши за коси, важкими хвилями кидала їх на нервово тремтячі від плачу плечі. Ну, що їй з тих густих, соболиних брів, що зрослись докупи та високо знялись над очима, як два орлячі крила у вільному розмаху? Сова, чиста сова! Навіщо їй ті розкішні довгі коси, пиха і гордість дівоча, миті, чесані й плекані з таємними дівочими надіями, коли ті коси анітрохи не скрашали молодого, а проте, як старе, зморщеного обличчя.
Часто, знесилена муками безпомічної розпуки, з мокрим од сліз обличчям, з розпущеними косами, німіла Параскіца десь в кутку на лаві. Потиху, непомітно, на місце розтопленого слізьми жалю, прилітали солодкі, цілющі мрії. Вона, як царівна-жаба в казці, скидала з себе бридку шкуру і з’являлась у всій пишноті молодої краси, висока, струнка, з білим, як крейда, чолом, а ясними, мов зорі, очима, щаслива, повна протилежність дійсності.
В її серце, як сильна вода хвилями, било кохання — і все для нього, для найкращого парубка на селі… Джок… заздрі погляди подруг… стискання рук… тихі, темні ночі, повні чарів кохання, поцілунків, солодкої млості і щастя, щастя без краю…
Параскіца могла довго отак просиджувати, упиваючись солодкими, барвистими мріями, але доволі було, щоб око її впало на маленьке, вмазане в стіну дзеркальце — і всі її мрії, все щастя її щезало, мов дим. Звідти дививсь на неї бридкий вид, її образ, який — вона певна була в тому — лишивсь там під блискучим скляним поверхом, щоб вічно нагадувати їй про її недолю, опущеність, самотність…
Дві відради вона мала в житті, і обі відняла їй її щербата доля: перша відрада — то її рідна мати, така добра і кохаюча; на саму згадку про її образ, неясно виринаючий з минувшини, сльози канали з Параскіциних очей. Вона вмерла, а її місце заступила Маріцца. Друга радість… Ні, Параскіца не може згадати її, бо її щось пече коло серця, щось підступає до горла і душить. Ой, як важко було розбити і розвіяти дівочі мрії, так довго плекані й пещені в самотньому серці…
А нащо було їй, бридкій, убогій, зводити очі на нього, першого в селі орликева [6], гарного, як молодий місяць на небі? Руда, гидка ящірка закохалась в сонце. Так ящірка щасливіша за неї: вона вилізе на сонечко, і воно пестить її, обіймає своїми парусами. А очі її сонечка — Тодораки — ніколи з ласкою не спочинуть на ній. Всю їхню красу й тепло забрала ота… мачуха Маріцца. З того менту, як вона побачила їх разом, кров захолола в її жилах, серце стало крижиною і, холодне, пекучо-холодне, б’ється в грудях, і болить, і ниє, і не дає супокою.