Кравченко скривився, махнув долонею, щиро лайнувся і післав в куточні порохи сердитий сплювок.
– Нічну шихту маю, – зачав він, схиляючися і ллючи з погнутого дзбанка в мидницю воду. – Тут не Сильвестри, брат! – руки його шелестіли, ніби суха недублена шкіра. Він тер байдуже випнуті вилиці, запалі очі, хлюпнув пару пригорщень води в чуприну і намилив її звичайним милом густо-густо. Усе робив помалу, байдуже, автоматично. Товариші тим часом розмовляли, сміялися, не знати з чого: "Це ж Новий рік! Сильвестер!" Сильвестер гуляє і котиться, мов повінь рве й тащить у царство забуття робочий люд. А там його! Ха, ха!… В шинку, о Господи! Там трясе ними чортяка, зібравши в купу дрантя всього світу.
Умившися, почав жувати. Він краяв на скибки зачерствілого лобка і злегка штукатурив їх американським смальцем. Скибки переминались в щелепах і зникали. Все обіцяв в душі залити щиро пивом, там, унизу…
Двадцять хвилин пізніше товариші з гармидером спускалися риплячими східцями з розломаними поручнями на двір.
Він – вузький, брудний, неосвітлений, з рядком хлівців на вугілля. Напроти, тут у куті, блищить навіть з потилиці шинок. Вікниська так і зяють. А холод колосить, мов колоски ячменю за плечима. Скорш туди!
Влізли задніми дверима. Назустріч їм сипнули п’ятьох бідних чортів, які тріпали рвучко рука в руку й поволокли у простір, заставлений столами, кріслами й істотами обох полів. Під стелею хмара диму й смороду, на тисячу способів перемішувана скрипучою джезбенд-орхестрою кацапських балалайочників. У роті терпкий смак тютюну, по жилах з булькотом переливається трунок, серце тисне і чмихає, як паротяг, якого замісць вугілля напхано мокрими дровами. А очі блищать, мов той фосфор.
Уздрівши Кравченка, орхестра гримнула гопака, а пара тузинів голів повитягала шиї. Але Кравченко не розкотився як часом. Підійшов із Гроком наперед, перехилив у горлянку одну по другій п’ять зелених чарок, що блищали привабливо, мов благородні камені на дзеркальнім прилавку, а потім труснув чуприною. Це значило, що у кров його влилося щось… Він веселішав. Сонливі очі загоралися, ніби зірниця перед сходом сонця; тіло оживало, мов зів’яла рожа, орошена зненацька. Ех, екзотична орхестра тне!… Хоча у ній одиноднісінький "з Расеї" умів, встаючи на ввесь свій куций зріст співати "Ямщика", баранячо виводячи:
…Ямщік унила напєва-а-а-я
Качает буйнай ґалавой…
А сам з Одеси був, семіт. Решта тутешні, косоворотки надягнули. Ніхто не розумів тих співів, і неважно. Головне – джезбенд, екзотика, схід. Гуляй, душа! Зустріньмо гідно новий рік! Циганську шкварили, аж іскорки мигали… Та нагло урвали на найвищій ноті… неначе вибух, гук розлягся. Кравченко встав. Танець!… Поля!… І затремтів під розмальованою стелею в диму гопак розкішний, дикий, що дзеленчав стогучно, громотів, ніби шалена буря градом у бляшану стріху. Із блискавичною швидкістю розсунулись столи і заблищав запльований паркет, а в тісноті переверталися й бились кухлі, поливаючи пивом, ніби дешевим робітничим потом, долівку.
Бочиниться і дметься Кравченко, чекаючи, аж спалахне той динаміт, торкнувшись з електричним током. І раптом: раз! Пі-і-ішов!… І закресали дрібно закаблуки поміст, який скрипів і вгинався від буйних присюд.
Дай лиха закаблукам,
Дай лиха закаблам!…
– Дай, дай, дай! Греми! Ти ще живий! Шпурляй цибулястими жижками, звивайся прудко, звірем скачи, розсипся дрібним леготом, щоб потім знов збудить безодні океану – лютий бій!
І він звивається, викресує утіху з орди, яка застигла колом своїми прилизаними черепами з парканом довгих і ріжних зубів, що скаляться, ніби пекло регоче…
Уже залив танцюрі піт усі ямки на виду так, що чуприна згубила зовсім свій вигляд. Під шиєю біленький комір щезає, розкис крохмаль від поту. Ще присядка, метнувся круто – й досить! Знов біжить до столика. Знов вливає в себе палючу рідину і майже розпливається від гострої приємности. В нутрі перебігають й котяться кошлаті огники… На нього напирають. Його потріпують з усіх боків долоні, які він вириває сіпко, щоб уціліли при ключинах.
– Що, Грок, – тріснув його по плечі Кравченко, – чи не присісти б нам?
Обвели поглядом салю – голка не впаде. Голів… голів… Мішалися жарґони німецького й слав’янського світу. Дим хвилює, блищать жіночі плечі, і бюсти гойдаються на димових хмарах.
На!… Уздрів. Он, у кутку, під стінкою. Там покоївся над пивом кельнер.
– Ти, там, – моргнув на нього Грок, – не зробив би ти, румпель, нам місця?
– О, як же, охоче!…
Кельнер схопив свій недопитий кухіль з пивом і ввілляв у себе. Але… він… він не сам… Показував очима на свою товаришку. "К чорту", – махнув рукою Грок, кидаючи кельнерові промовистий погляд. І останній у ту саму мить шепнув на вушко стриженій голівці. Обоє встали і поплелись у простір. Скромні, відразу видно. Зате Грок із Кравченком розвалились, Ламчинський згубився в юрбі… Фертом підскочив кельнер, тріснув страшенно брудною серветкою.
– Ну, ясно-світлого, та поміцніше!…
– Прошу ласкаво!… – і знов тріпок серветкою. А Кравченко нахмурився. До нього тріпцяє вже одна поміж стільцями, ледве протискується. – Ну, – шепнув він Грокові, – почнуть воловодитись! Дама підійшовши – руки обом простягає.
– Місця тут нема, – промовив Кравченко правим кутом рота, поза люльковим цибухом.
– Ви б… краще спати б, – докинув таким самим тоном Грок.
– Анатеми прокляті, ви хочете піячити, а я що?…
– Та, ти? Ти баба, ясно!… Не носорожець!
Кравченкові слова в копиці диму плутались. Та дама образилася, спідничку підсмикнула, а зуби далі цокотіли у нафарбованих густенько берегах:
– Піду, та ти гляди!… Присунешся, небійсь!.. Ти!…
– О, чорта з два. Умру, а не піду до неї! – і стукнув об стіл кулаком.
Грок всміхнувсь йому в вічі, бавився поглядом. На сусідньому столику ляпали карти. Для них і Сильвестер – це лише гра. А балалаєшники вилазили із шкіри, нарізуючи вже якесь терпке і безконечне танґо. Столи сплелися у гуртки, а маса вся, ніби драглі, зліпившись в один шматок, так ледве-ледве коливалась, ніби засмоктана багном безодні. В диму хтось вистрілив із пугача. Між лампіонами шурнули конфеті, що плутались по розгорячених тілах і розкисали на спітнілих плечах.