Вона… песик відволікли мою увагу від мого ластовинчастого типа, і я на хвилинку стратив його з очей. Я підступив до гурту, до автобусів "Кюнард", і знову вгледів мого типа саме тоді, коли на шість м’яких шкіряних лавках автобусу засіли грубі задки, а над цілим оточенням загавкала якась незрозуміла гутірка. "Англійська", – хтось підказав.
Задки умощуються, гупають по м’яких сідалах. Народ Ніяґарою по сходах спливає та на всі боки розливається. На переді автобусу високий, довгоносий без шапки провідник, з великим рупором і – я вже не знаю, що таке сталося. Не вгледів. Я задивився на шофера автобусу "Кюнард", я залюбувався, як хоробро, вперто тримає він кермо. Скільки то, думаю, вивозив ти тих тяжких задків. Я тільки хотів видістатися з натовпу, щоб дати дорогу автобусові, зробивши пару кроків по сходах, коли побачив раптом під ногами знайому шоферську кепку мого типа. В той час саме сіпнула машина. Руки пасажирів затріпали білими хустинками. На сходах фотограф притаковився і все цокав, і все цокав. Гостей, видно, якихось важних мав.
І в той час крик якийсь вирвався з метушні. Я оглянувся. Під автобусом щось лежало, щось знайоме ніби. І поки я встиг зробити крок уперед, побачив голову якусь, і як подвійні тяжкі шини коліс накотились і розчавили ластовинясте обличчя, розчавили, аж череп хруснув, ніби хто горіха вилущив… – Ет, подумав я, був тип, а тепер чортзна-що… лемішка… І гірко, ох, як гірко мені від цього стало. А тисячі машин заповзали, як переполохані мурашки, в ріжні сторони. Бо не знали, що сталось. Крик! Вереснув крик якийсь! А який? Вереснув і вже.
І на вереск той сповзлись тисячі машин і тиснулися на купу, щоб зиркнути на розквашену лемішку. Я виліз з юрби з величезною натугою і разом виніс з собою хрускіт розчавленого черепа. Він так глибоко вліз, всмоктався у мій мозок, у мою кров і нерви, що пополотнив моє обличчя, скорчив м’язи на шиї і витрясав з моїх грудей захололе в кусень льоду серце. Я нічого більше не бачив… вибачте, бачив!
Бачив того поганого песика. Той білий, брудний клапоть кожушини якось вплутався під ноги машин і гірко скавулів. Боже, як перлася його груба пані, як випнулись у неї перестрашені очі, як почервоніла… І де вона вискипалася? І нащо вона притягнула ту брудну кожушину сюди, саме сюди, нащо перелякалася? Кудлатий цуцик скавулів гірко-гірко. Ноги по ньому топтались, по його ковтунах, а повногруда спіла пані дуже лаялась непристойними словами.
Хрускіт черепа прогнав мене геть. Льодове серце калаталось, перлось з грудей. Я тікав, геть нагору тікав, по трамваєвій лінії 22, перся так швидко, що трамвай ледве-ледве перегнав мене. Якби який-небудь поганенький, то може не втяв би. Я біг, як дикий буйвол із стрілою у серці. Я Велзевул, що крила підсмалив об священний огонь величного жорстокого божества. Я жебрак, якому по п’ятах гналась ненажера смерть. Боже, як я біг! А сонце тим часом зникло і стало зовсім пусто на широкому небі. Стало порожньо. Скрізь порожньо. І на небі, і на землі. Тисячі гарячих перламутрових озер палало десь в уяві, і я бачив їх так чітко, ніби і зараз чую виклад священика про вічність буття…
Ох, вічносте, вічносте! Яке ти обтріпане, миршавеньке слівце! Якого зробили з тебе віхтика, щоб витирати розчулені очиці баранів, козлів та іншої погані в людській подобі. Брехня! Я – вічність! Я! Чуєте? Я – той, що відкрив завісу жорстокого кінця. Як я люблю тебе, о моторний ранку, коли туманні ріки несуть тяжкі води поволі і цвітуть на них гострозорі лілеї краси! Я люблю тьмяний повний день, коли гаряча земля прискорює свій гін і гурчить, і стогне, і рве, рве в далечінь! Я люблю вас, димчасті вечори, що зриваєте душі міліонів з землі, ніби зів’ялі квіти, і несете їх під небесну височінь, щоб вмочити у свіжий трунок вічного неба.
І нарешті і ніч люблю! Божевільно! Люто, жорстоко! Як звір хижий!…
І нащо? І нащо зриває хтось мою велику любов тоді, коли я не хотів, щоб її зривали?
Я крикнув: "Я вічність!" Але, повірте. Це моя велика скарга, безбережна іронія над тим проклятим "Я". Я згірдливо хитаю головою… І з голови моєї спадають сиві волосинки, як срібні струни, що грають… грають… Ні, вибачте… Я вже не скажу, як вони грають… Вони вже властиво дограють… Даремне я втікаю від того хрускоту, даремне. Все… Все, мої милі, треба хоробро зустрічати. На те й двірець. Він привозить, він і вивозить… Нікуди не втечеш… О, нікуди!… (Хитання сивої голови, з якої спадають срібні волосинки). З високого неба також падають срібні зорі, бо вже під осінь.
Другого дня в деяких ранішніх часописах була така замітка:
"Вчора, в годині 1/2 19, на двірці "Ікс" шофер інтернаціональної пароплавної та мандрівної компанії "КЮНАРД", Іґрек Зет, кинувся під автобус тієї компанії. Причини не відомі".
Образа
Улас Самчук
Германові Блюме
Сидів у старинному шкіряному кріслі перед круглим, чайним столиком, покритим темно-червоним настільником, і думав.
Закрутило в носі і, довго збиравшися, чхнув так щиро, як тільки може чхнути людина самостійна, самовпевнена і задоволена… Від цього пропав ніби й той смуток, що не давав довший час спокою, ніби він, обернувшись в якусь вибухову матерію, вискочив з луском геть. Встав і, підійшовши до вікна, відхилив фіранку і дивився з другого поверху на мокру, освічену ґазовими і електричними ліхтарями вулицю… Сюди й туди сновигали трамваї, клацаючи якось сентиментально, ніби три дні не їли, вічно одним і тим самим тоном, який добре вже набрид… По верхах дерев шумів вітер, і падали рівно до землі лапаті сніжинки.
– Фу, як гидко там! – думав.
– Де там? …Хто, задумавшись не раз, спитає себе самого про щось, часто відповідає на дурні свої питання подібною відповіддю. Опісля механічно одягнувся в пальто, натягнув рукавички, насунув капелюх, вдарив рукою по кишені, – чи є ключі і гроші, і вийшов.
Дійсно, погода чорт зна що. Небо, та неба то й не видно. Самі ліхтарі, зігнуті постаті і час від часу трамвай або авто. Направо, два кроки далі, кав’яренька, і там бринькає сальонова музика.
Штовхнув двері, вступив туди, опинився у світлі й теплі і спитав кельнера, де телефон.