Де Катіна добре знав жахливе життя цих сестер, яким повсякчас загрожували злидні, голод і скальпування, — а тому дивно було йому чути, що дама, коло ніг якої лежали всі блага світу, з заздрістю говорить про їх долю.
— Вони дуже гарні жінки, — коротко промовив він, пригадуючи попередження мадмуазель Нанон і боячись зачепити небезпечну тему розмови.
— Вам, мабуть, пощастило бачити і блаженного єпископа Лаваля?
— Так, мадам, я бачив єпископа Лаваля.
— Сподіваюсь, що сульпіціанці не гірші за єзуїтів?
— Я чув, що єзуїти сильніші в Квебеку, а ті в Монреалі.
— А хто ваш сповідник, мосьє?
Де Катіна відчув, що для нього настала важка хвилина.
— У мене немає сповідника, мадам.
— Ах, я знаю, що часто обходяться без постійного сповідника, а проте я особисто не знаю, як би я йшла по моєму важкому шляху без свого проводиря. Але в кого ж ви сповідаєтесь?
— Ні в кого. Я належу до реформатської церкви, мадам.
Де Ментенон зробила рух жаху, і раптом жорсткий вираз з'явився в її очах і коло рота.
— Як! Навіть при дворі і коло самого короля! — скрикнула вона.
Де Катіна був досить байдужий до всього, що стосувалося релігії, і дотримувався своєї віри більше через родинні традиції, ніж з переконання, але самолюбство його було ображене тим, що на нього дивилися так, ніби він признався в чомусь огидному й нечистому.
— Мадам, — суворо промовив він, — як вам відомо, люди, що визнавали мою віру, не тільки оточували французький трон, а навіть сиділи на ньому.
— Бог у своїй премудрості допустив це, і кому краще це знати, як не мені, дід якої, Теодор д'Обіньї, так багато допомагав тому, щоб корона була покладена на голову великого Генріха. Але очі Генріха розкрилися ще до кінця його життя, і я благаю — о, благаю від усього серця, — щоб відкрилися й ваші.
Вона встала і, впавши навколішки перед аналоєм, кілька хвилин простояла, затуливши обличчя руками. А об'єкт її молитви тим часом стояв збентежений серед кімнати, не знаючи, за що вважати таку увагу — за образу чи за ласку. Стукіт у двері повернув господиню до дійсності, і в кімнату увійшла її віддана субретка.
— Король буде тут через п'ять хвилин, мадам, — промовила вона.
— Дуже добре. Станьте за дверима і повідомте мене, коли він підходитиме. Ви передали сьогодні вранці королеві мою записку, мосьє? — спитала вона, коли вони знову лишились на самоті.
— Так, мадам.
— І, як я чула, мадам де Монтеспань не була допущена на "grand lever"?
— Так, мадам.
— Але вона дожидала короля в коридорі?
— Так, мадам.
— І вирвала у нього обіцянку побачитися з нею сьогодні?
— Так, мадам.
— Мені не хотілося б, щоб ви сказали мені те, що може здатись вам порушенням обов'язку. Але я борюсь проти страшного ворога і за велику ставку. Ви розумієте мене?
Де Катіна вклонився.
— Що ж я хочу сказати?
— Я гадаю, що ви хочете сказати, що боретесь із згаданою дамою за королівську милість.
— Закликаю небо в свідки, що я не думаю про себе особисто. Я борюся з дияволом за душу короля.
— Це те саме, мадам.
Вона усміхнулась.
— Якби тіло короля було в небезпеці, я покликала б на допомогу його вірних охоронців, але тут ідеться про щось далеко важливіше. Отже, скажіть мені, о котрій годині король має бути у маркізи?
— О четвертій, мадам.
— Дякую вам. Ви зробили мені послугу, якої я ніколи не забуду.
— Король іде, мадам, — сказала Нанон, просуваючи в двері голову.
— Значить, вам треба йти, капітан. Пройдіть через другу кімнату в коридор. І візьміть ось це. Тут виклад католицької віри, твір Боссюета. Він пом'якшив серця інших, може, пом'якшить і ваше. Тепер прощайте.
Де Катіна вийшов у другі двері. На порозі він оглянувся. Де Ментенон стояла спиною до нього, піднявши руку до каміна. В ту мить, коли він глянув на неї, вона повернулась, і він міг розглядіти, що вона робила. Де Ментенон пересувала назад стрілку годинника.
Розділ IX
КОРОЛЬ РОЗВАЖАЄТЬСЯ
Тільки-но капітан де Катіна вийшов в одні двері, як мадмуазель Нанон відчинила другі, і король увійшов у кімнату. Мадам де Ментенон, приємно усміхаючись, низько присіла перед ним. Але на обличчі гостя не з'явилась усмішка на відповідь їй. Він кинувся у вільне крісло, надув Туби і насупив брови.
— Однак це дуже поганий комплімент мені, — вигукнула вона з веселістю, яку вміла виявляти щоразу, коли треба було розвіяти похмурий настрій короля. — Моя темна кімната вже кинула на вас тінь.
— Ні, не вона. Отець Лашез і єпископ із Мо весь час ганялися за мною, наче собаки за оленем, і товкли про мої обов'язки, моє становище, мої гріхи, причому наприкінці цих умовлянь неминуче з'являвся на сцену страшний суд і пекельний вогонь.
— Чого ж вони хочуть від вашої величності?
— Щоб я зламав присягу, дану мною, коли я сходив на престол, і ще раніше моїм дідом. Вони хочуть, щоб я скасував Нантський едикт і вигнав гугенотів з Франції.
— О, вашій величності не слід тривожити себе такими речами.
— Ви не хотіли б, мадам, щоб я це зробив?
— Ні в якому. разі, якщо це може засмутити вашу величність.
— Може, у вас лишилась деяка прихильність до релігії вашої юності?
— Ні, ваша величність, я ненавиджу єресь.
— А проте не хочете вигнання єретиків?
— Пригадайте, ваша величність, що всемогутній може, коли буде на те його воля, схилити серця їх до блага, як він схилив моє. Чи не краще вам залишити їх у руках божих?
— Слово честі, це прекрасно сказано, — зауважив Людовік, і обличчя його проясніло. — Побачимо, що на це може відповісти отець Лашез. Важко слухати загрози вічними муками тільки за те, що не бажаєш згубити своє королівство. Вічні муки! Я бачив обличчя чоловіка, який пробув у Бастілії лише п'ятнадцять років. Воно вже було схоже на страшний літопис; кожна година історії злочинця ще за життя була відзначена рубцем або зморшкою. А вічність?
Він здригнувся від самої цієї думки, і вираз жаху майнув у його очах. Вищі мотиви мало впливали на душу короля, як це давно помітили близькі до нього, але жах майбутнього життя страшив Людовіка.
— Нащо думати про такі речі, ваша величність? — спитала мадам де Ментенон своїм звучним заспокійливим голосом. Чого боятися вам, істинному синові церкви?
— Так ви думаєте, що я спасусь?