— А наша частина? — спитала княжна, іронічно усміхаючись так, наче все, але тільки не це, могло статися.
— Mais, ma pauvre Catiche, c'est clair, comme le jour К Лише він тоді законний спадкоємець усього, а ви не одержите ані-стілечки. Ти повинна знати, моя люба, чи було написано духівницю й листа і чи знищено їх. І якщо чомусь їх забуто, то ти повинна знати, де вони і знайти їх, бо...
— Цього лише бракувало! — перебила його княжна, сардонічно усміхаючись і не змінюючи виразу очей.— Я женщина; по-вашому, ми всі дурні; але я настільки знаю, що незаконний син не може діставати у спадщину... Un bâtard 2,— додала вона, гадаючи цим перекладом остаточно показати князеві його безпідставність.
— Як ти не розумієш, нарешті, Катіш! Ти така кмітлива, як ти не розумієш,— якщо граф написав государеві листа, в якому просить його визнати сина законним, то П'єр уже буде не П'єр, а граф Безухов, і тоді він за духівницею одержить усе... І якщо духівниці з листом не знищено, то тобі, крім утіхи, що ти була доброчесною et "tout ce qui s'en suit3, нічого не залишиться. Це так.
— Я знаю, що духівницю написано; але знаю також, що вона недійсна, і ви мене, здається, вважаєте за цілковиту дурепу, mon
Ь— Але, люба Катіш, це ясно, як день.
2 Незаконний,
3 і всього, що звідси випливає,
cousin,— сказала княжна з тим виразом, з яким говорять жінки, гадаючи, що вони сказали щось дотепне і зневажливе.
— Люба ти моя княжно Катерино Семенівно! — нетерпляче заговорив князь Василь.— Я прийшов до тебе не для того, щоб пікіруватися з тобою, а для того, щоб як з родичкою, хорошою, доброю, справжньою родичкою, поговорити про твої ж таки інтереси. Я тобі кажу вдесяте, що коли лист до государя й духівниця на користь П'єра є у графових паперах, то ти, моя голубонько, ( з сестрами, не спадкоємниця. Якщо ти мені не віриш, то повір людям, які знають: я щойно розмовляв з Дмитром Онуфрійовичем (це був адвокат дому), він те саме сказав.
Видно, щось раптом змінилося в думках княжни; тонкі губи зблідли (очі зостались ті самі), і голос у той час, як вона заговорила, прохоплювався такими перекотами, яких вона, певне, сама не чекала.
— Це було б добре,— сказала вона.— Я нічого не хотіла й не хочу.
Вона скинула свого песика з колін і оправила складки плаття.
— Ось вона, вдячність людям, ось як він цінить тих, що всім пожертвували для нього,— сказала вона.— Чудово! Дуже добре! Мені нічого не треба, князю.
— Так, але ти не сама одна, в тебе сестри,— відповів князь Василь.
Та княжна не слухала його.
— Так, я це давно знала, але забула, що, крім підлості, обману, заздрощів, інтриг, крім невдячності, найчорнішої невдячності, я ні на що не могла сподіватися в цьому домі...
— Знаєш ти, чи не знаєш, де ця духівниця? — питав князь Василь ще з більшим, ніж досі, посіпуванням щік.
— Так, я була дурна, я ще вірила в людей і любила їх і жертвувала собою. А добиваються успіху лише ті, хто підлий і гидкий. Я знаю, чиї це інтриги.
Княжна хотіла встати, але князь притримав її за руку. Княжна мала вигляд людини, яка раптом зневірилася в усьому людському роді; вона злісно дивилася на свого співрозмовника.
— Ще є ч&с, мій друже. Ти пам'ятай, Катіш, що все це зробилося ненароком, в хвилину гніву, недуги, і потім забуто. Наш обов'язок, люба моя, виправити його помилку, полегшити його останні хвилини тим, щоб не допустити його зробити цю несправедливість, не дати йому померти з думками, *що він. зробив нещасними тих людей...
— Тих людей, які всім пожертвували для нього,— підхопила княжна, знову пориваючись встати, та князь не пустив її,— а цього він ніколи не вмів цінувати. Ні, mon cousin,— додала вона, зітхнувши,— я пам'ятатиму, що на цьому світі не можна чекати нагороди, що на цьому світі нема ні честі, ні справедливості. На цьому світі треба бути хитрою і злою.
— Ну, voyons !, заспокойся; я знаю твоє щире серце.
— Ні, в мене зле серце.
— Я знаю твоє серце,— повторив князь,— ціную твою дружбу й бажав би, щоб ти була про мене тієї ж думки. Заспокойся і parlons raison 2, поки є час — може, доба, може, година; розкажи мені все, що ти знаєш про духівницю і, головне, де вона: ти повинна знати. Ми зараз же візьмемо її і покажемо графові. Він, певне, забув уже про неї і захоче знищити її. Ти розумієш, що одно моє бажання — свято виконати його волю; я для цього лише приїхав сюди. Я тут лише для того, щоб допомагати йому 1 вам.
— Тепер я все зрозуміла. Я знаю, чиї це інтриги. Я знаю,— казала княжна.
— Не в тому річ, серце моє.
— Це ваша protégée, ваша люба Анна Михайлівна, якої я не бажала б мати за покоївку, цієї мерзенної, гидкої жінки.
— Ne perdons point de temps3.
— Ой, не говорітьі Минулої зими вона втерлась сюди і такої гидоти, такого паскудства наговорила графові на всіх нас, особливо на Sophie,— я повторити не можу,— що граф занедужав і два тижні не хотів нас бачити. Я знаю, що тоді він написав цей гидкий, мерзенний папір; але я думала, що цей папір не має ніякого значення.
— Nous у voilà4, чому ж ти раніш нічого не сказала мені?
— У мозаїковому портфелі, якого він тримає під подушкою. Тепер я знаю,— сказала княжна, не відповідаючи.— Так, коли є за мною гріх, великий гріх, то це зненависть до цієї мерзотниці,— майже прокричала княжна, зовсім змінившись.— І чого вона втирається сюди? Та я їй скажу все, все. Прийде часі
XIX
Під той час, як такі розмови точились у приймальні і в княж-ниній кімнаті, карета з П'єром (за яким було послано) і з Анною Михайлівною (яка вирішила, що треба їхати з ним) в'їжджала в подвір'я графа Безухова. Коли колеса карети м'яко зазвучали по соломі, настеленій під вікнами, Анна Михайлівна, звернувшись до свого супутника з утішливими словами, побачила, що він спить у кутку карети, й розбудила його. Прокинувшись, П'єр за Анною Михайлівною вийшов з карети, і тут лише подумав про те побачення з умираючим батьком, що чекало його. Він помітив, що вони під'їхали не до парадного, а до заднього
1 — Ну, ну,
2 поговоримо толком, 8 — Не гаймо часу,
4 — У тім-то й річ,
під'їзду. В той час, як він сходив з підніжки, два чоловіки в міщанському одязі квапливо відбігли від під'їзду в тінь стіни. Припинившись, П'єр*розібрав у тіні будинку з обох боків ще кілька постатей таких самих людей. Але ні Анна Михайлівна, ні лакей, ні кучер, які не могли не бачити цих людей, не звернули на них уваги. Отже, це тай треба, вирішив сам з собою П'єр і пройшов за Анною Михайлівною. Анна Михайлівна квапливими кроками йшла вгору по тьмяно освітлених вузьких кам'яних сходах, підкликаючи П'єра, який відставав від неї; він хоч і не розумів, чого йому треба було взагалі йти до графа, і ще менше — чого йому треба було йти чорними сходами, але, судячи по впевненості і квапливості Анни Михайлівни, вирішив сам собі, що це було конче потрібно. На половині сходів їх мало не позбивали з ніг якісь люди з відрами, що, гупаючи чобітьми, збігали їм назустріч. Люди ці притулилися до стіни, шоб пропустити П'єра з Анною Михайлівною, і не виявили ні найменшого подиву, побачивши їх.