— Ах, добродійко,— заговорив він,— добродійко, графине... графине Ростова, коли не помиляюсь... прошу пробачити, пробачити... не знав, добродійко. Бачить бог, не знав, що ви удостоїли нас своїми одвідинами, до дочки зайшов у такому костюмі. Пробачте, прошу вас... бачить бог, не знав,— повторив він так ненатурально, наголошуючи слово бог і так неприємно, що княжна Марія стояла, опустивши очі, не сміючи глянути ні на батька, ні на Наташу. Наташа, вставши і присівши, теж не знала, що їй робити. Лише m-lle Bourienne приємно усміхалась.
— Прошу пробачити, прошу пробачитиі Бачить бог, не знав,— пробурчав старий і, оглянувши з голови до ніг Наташу, вийшов. M-lle Bourienne перша дібрала розуму після цієї появи і почала розмову про князеву недугу. Наташа і княжна Марія мовчки дивилися одна на одну, і чим довше вони мовчки дивилися одна на одну, не висловлюючи того, що їм треба було висловити, тим недоброзичливіше вони думали одна про одну.
Коли граф повернувся, Наташа нечемно зраділа і захапалась їхати: вона майже ненавиділа в цю хвилину цю стару суху княжну, яка могла поставити її в таке незручне становище і провести з нею півгодини, нічого не сказавши про князя Андрія. "Я ж не могла почати перша говорити про нього при цій француженці",— думала Наташа. Княжна Марія тимчасом мучилася з тієї ж причини. Вона знала, що їй треба було сказати Наташі, але вона не могла цього зробити і тому, що m-lle Bourienne заважала їй, і тому, що вона сама не знала, чому їй так важко було почати розмову про це одруження. Коли вже граф виходив з кімнати, княжна Марія швидкими кроками підійшла до Наташі, взяла її за руки і, важко зітхнувши, сказала: "Стривайте, мені треба..." Наташа глузливо, сама не знаючи чому, дивилась на княжну Марію.
— Люба Наталі,— сказала княжна Марія,— знайте, ща я рада з того, що брат знайшов щастя...— Вона затрималась, почуваючи, що говорить неправду. Наташа помітила цю затримку і вгадала причину її.
— Я думаю, княжно, що тепер незручно говорити про це,— сказала Наташа з зовнішньою гідністю й холодністю і зі сльозами, які вона почувала в горлі.
"Що д сказала, що я зробила!" — подумала вона, як тільки вийшла з кімнати.
Довго чекали цього дня Наташу до обіду. Вона сиділа у своїй кімнаті й ридала, як дитина, сякаючись і схлипуючи. Соня стояла над нею і цілувала її волосся.
— Наташо, чого ти? — казала вона.— Що тобі до них? Все минеться, Наташо.
— Ні, якби ти знала, як це образливо... наче я...
— Не говори, Наташо, не ти ж. винна, то що тобі до цього? Поцілуй мене,— сказала Соня.
Наташа підвела голову і, поцілувавши в губи свою подругу, притиснула до неї своє мокре обличчя.
— Я не можу сказати, я не знаю. Ніхто не винен,— казала Наташа,— я винна. Але все це страшенно боляче. Ах, чому він не їде!..
Вона з червоними очима вийшла до обіду. Марія Дмитрівна, знаючи про те, як князь прийняв Ростових, удала, що вона не помічає засмученого Наташиного обличчя, і твердо й голосно жартувала за столом з графом та іншими гостями.
VIII
Цього вечора Ростови поїхали слухати оперу, на яку Марія Дмитрівна дістала квитка.
Наташі не хотілось їхати, але не можна було відмовитись від ласки Марії Дмитрівни, тільки для неї призначеної.^ Коли вона, одягнена, вийшла в залу, чекаючи батька, і, подивившись у велике дзеркало, побачила, що вона гарна, дуже гарна, їй стало ще смутніше, але смуток її був солодкий і сповнений любові.
"Боже мій, якби він був тут, я б не так, як раніш, з якимсь дурним острахом перед чимсь, а по-новому, просто, обняла б його, пригорнулася б до нього, змусила б його дивитись на мене тими запобігливими, цікавими очима, якими він так часто дивився на мене, і потім змусила б його сміятися, як він сміявся тоді, і очі його — як я бачу ці очії-—думала Наташа.— І що мені до його батька та сестри: я люблю його самого, його, його, з цим обличчям і очима, з його усмішкою, мужською і разом дитячою... Ні, краще не думати про нього, не думати, забути, зовсім забути на цей час. Я не витерплю цього чекання, я зараз заридаю,— і вона відійшла від дзеркала, ледве стримуючись, щоб не заплакати.— І як може Соня так рівно, так спокійно любити Миколеньку і чекати так довго і терпляче! — подумала вона, дивлячись на Соню, яка входила, теж одягнена, з віялом у руках.— Ні, вона зовсім інша. Я не можу!"
Наташа почувала себе в цю хвилину такою розм'якшеною і розніженою, що їй мало було любити і знати, що її люблять; їй треба було тепер, зараз треба було обняти коханого і говорити і слухати від нього слова любові, якими було спевнене її серце. Поки вона їхала в кареті, сидячи поруч з батьком, і в задумі дивилася, як мигали в замерзлому вікні вогні ліхтарів, почуття любові і смутку ще дужче охопило її, і вона забула, з ким і куди їде. Потрапивши у плетеницю карет, карета Ростових з повільним вищанням коліс по снігу під'їхала до театру. Поспішно вискочили Наташа і Соня, підбираючи плаття; з допомогою лакеїв вийшов граф, і всі троє, між дамами й чоловіками, які входили, та продавцями афіш, пішли у коридор бенуару. З-за причинених дверей уже чутно було звуки музики.
— Nathalie, vos cheveux — прошептала Соня. Капельдинер чемно і квапливо прослизнув перед дамами і відчинив двері ложі. Музику яскравіше стало чутно у двері, блиснули освітлені ряди лож з оголеними плечима та руками дам, і шумливий, блискучий від мундирів партер. Дама, входячи в сусідній бенуар, оглянула Наташу жіночим, заздрим поглядом. Завіса ще не піднімалася і грали увертюру. Наташа, поправляючи плаття, пройшла разом з Сонею і сіла, оглядаючи освітлені ряди протилежних лож. Давно неопізнане відчуття того, що сотні очей див-^ ляться на її оголені руки та шию, раптом і приємно і неприємно охопило її, викликаючи цілий ряд відповідних до цього почуття спогадів, бажань і хвилювань.
Дві напрочуд гарненькі дівчини, Наташа і Соня, з графом Іллею Андрійовичем, якого давно не видно було в Москві, привернули до себе загальну увагу. Крім того, всі щось таке чули про змовини Наташі з князем Андрієм, знали, що відтоді Ро-стови жили в селі, і з цікавістю дивилися на наречену одного з кращих женихів Росії.