Наташа справила велике враження на Курагіна. Він за вечерею після театру з прийомами знавця проаналізував перед Долоховим високі якості її рук, плечей, ніг та волосся і заявив про своє рішення позалицятись до неї. Що могло вийти з цього залицяння — Анатоль не міг обдумати і знати, як він ніколи не знав того, що вийде з кожного його вчинку.
— Гарна, брат, та не наша,— сказав йому Долохов.
— Я скажу сестрі, щоб вона покликала її обідати,— сказав Анатоль.— Га?
— Ти почекай краще, поки заміж вийде...
— Ти знаєш,— сказав Анатоль,— j'adore les petites filles1: відразу втратиться.
— Ти вже спіймався раз на petite fille2,— сказав Долохов, знаючи про одруження Анатоля.— Дивись.
— Ну, наче не можна двічі! Га? — сказав Анатоль, добродушно сміючись.
XII
Наступного після театру дня Ростови нікуди не їздили і ніхто не приїжджав до них. Марія Дмитрівна, приховуючи від Наташі, про щось радилась із її батьком. Наташа догадувалась, що вони говорили про старого князя і щось придумували, і її турбувало і ображало це. Вона кожної.хвилини чекала князя Андрія, і двічі цього дня посилала двірника на Вздвиженку довідатись, чи не приїхав він. Він не приїхав. їй було тепер важче, ніж у перші дні після свого приїзду. До її нетерпіння і нудьги за ним приєдналися неприємний спогад про побачення з княжною Марією та з старим князем і страх та тривога, яким вона не знала причини. їй усе здавалося, що або він ніколи не приїде, або до того, поки він приїде, з нею трапиться що-небудь. Вона не могла, як перше, спокійно і довго, сама одна, думати про нього. Тільки-но вона починала думати про нього, до цього спогаду приєднувався спогад про старого князя, про княжну Марію, і про останній спектакль, і про Курагіна. Перед нею знов поставало питання, чи не винна вона, чи не порушена вже її вірність князеві Андрію, і знову вона ловила себе на тому, що до найменших подробиць згадує кожне слово, кожен жест, кожен відтінок виразу на обличчі цього чоловіка, який зумів збудити в ній незрозуміле для неї і страшне почуття. На погляд домашніх Наташа здавалася жвавішою, ніж звичайно, але вона була зовсім не така спокійна і щаслива, як раніш.
У неділю вранці Марія Дмитрівна запросила своїх гостей на обідню у свою парафію Першої Пречистої на Могильцях.
— Я цих модних церков не люблю,— казала вона, очевидно пишаючись своїм вільнодумством.— Скрізь бог один. Піп у нас дуже гарний, править пристойно, так ото благородно, і діїякон теж. Хіба від цього святість яка, що концерти на криласі дають? Не люблю, розбещеність!
Марія Дмитрівна любила неділешні дні і вміла святкувати їх. Дім її був увесь вимитий і вичищений у суботу; слуги й вона не працювали, усі були по-святковому одягнені і всі бували на обідні. На панський обід збільшувалося страв, і слугам давалося горілку та смаженого гусака або порося. Але ні на чому в усім домі так не було помітно свята, як на широкому суворому обличчі Марії Дмитрівни, що набирало цього дня незмінного виразу урочистості.
Коли напились кави після обідні, у вітальні зі знятими чохлами, Марію Дмитрівну повідомили, що карета готова, і вона з суворим виглядом, одягнена в парадну шаль, у якій вона робила візити, підвелася і заявила, що їде до князя Миколи Андрійовича Волконського, щоб поговорити з ним з приводу Наташі.
Після від'їзду Марії Дмитрівни до Ростових приїхала модистка від мадам Шальме, і Наташа, зачинивши двері в сусідній з вітальнею кімнаті, дуже задоволена з розваги, заходилася примірювати нові плаття. У той час, як вона, надівши зчеплений на живу нитку ще без рукавів ліф і повертаючи голову, дивилася в дзеркало, як лежить спинка, вона почула у вітальні жваві голоси, один — голос батька і другий, жіночий голос, який змусив її почервоніти. Це був голос Елен. Не встигла Наташа скинути примірюваний ліф, як двері відчинилися і до кімнати ввійшла графиня Безухова, сяючи добродушною і привітною усмішкою, в темноліловій, з високим коміром, оксамитній сукні.
— Ah, ma délicieuse! 1 — сказала вона до почервонілої Наташі.— Charmante!2 Ні, так не годиться, мій дорогий графе,— звернулась вона до Іллі Андрійовича, що ввійшов за нею.— Як жити в Москві і нікуди не їздити? Ні, я од вас не відчеплюся! Сьогодні ввечері у мене m-lle Georges декламує і збереться невеличке товариство, і якщо ви не привезете своїх красунь, до речі кращих за m-lle Georges, то я вас знати не хочу. Чоловіка нема, він поїхав у Твер, а то б я його за вами прислала. Неодмінно приїжджайте, неодмінно, о дев'ятій годині.— Вона кивнула головою знайомій модистці, яка шанобливо присіла їй, і сіла в крісло біля дзеркала, мальовничо розкинувши складки своєї оксамитної сукні. Вона не переставала добродушно й весело гомоніти, безперестанку захоплюючись Наташиною красою. Вона подивилась на її плаття і похвалила їх, похвалилась і своїм новим платтям en gaz métallique3, яке вона одержала з Парижа, і радила Наташі зробити таке саме.
— А втім, вам усе до лиця, моя чарівна,— казала вона.
З Наташиного обличчя не сходила усмішка втіхи. Вона почувала себе щасливою, почувала, що розцвітає під похвалами цієї милої графині Безухової, яка здавалася їй перше такою неприступною і важною дамою, а тепер була такою доброю з нею. Наташі стало весело, і вона почувала себе майже закоханою в цю таку вродливу і таку добродушну жінку. Елен зі свого боку щиро захоплювалась Наташею і хотіла повеселити її. Анатоль просив її звести його з Наташею, і з цією метою вона приїхала до Ростових. Думка звести брата з Наташею забавляла її.
Незважаючи на те, що перше в неї була досада на Наташу за те, що вона в Петербурзі відбила в неї Бориса, вона тепер і не думала про це і всією душею, по-своєму, бажала добра Наташі. Виходячи від Ростових, вона відкликала вбік свою protégée.
— Вчора брат обідав у мене; ми помирали зо сміху — нічого не їсть і зітхає за вами, моя чарівна, il "est fou, mais fou amoureux de vous, ma chère !.
Наташа багрово почервоніла, почувши ці слова.
— Як червоніє, як червоніє, ma délicieuse!2 — промовила Елен.—Неодмінно приїжджайте. Si vous aimez quelqu'un, ma délicieuse, ce n'est pas une raison pour se cloîtrer. Si même vous êtes promise, je suis sûre que votre promis aurait désiré que vous alliez dans le monde en son absence plutôt que de dépérir d'ennui3.