Наполеон сидів під курганом і пив пунш, коли до нього примчав ад'ютант Мюрата з запевненням, що росіяни будуть розбиті, якщо його величність дасть ще дивізію.
— Підкріплення? — сказав Наполеон з суворим подивом, ніби не розуміючи його слів і дивлячись на вродливого хлопця-ад'ю-танта з довгим завитим чорним волоссям (так само, як носив зачіску Мюрат). "Підкріплення! —подумав Наполеон.— Якого вони просять підкріплення, коли в них у руках половина армії, спрямованої на слабке, неукріплене крило росіян!"
— Dites au roi de Naples,— суворо сказав Наполеон,— qu'il n'est pas midi et que je ne vois pas encore clair sur mon échiquier. Allez...1
1 — Скажіть неаполітанському королеві, що те нема полудня і що я ще не досить ясно бачу положення шахів. Ідіть...
Вродливий хлопець-ад'ютант з довгим волоссям, не опускаючи руки від капелюха, важко зітхнувши, помчав знову туди, де вбивали людей.
Наполеон встав і, підкликавши Коленкура та Бертьє, став розмовляти з ними про справи, що не стосувалися бою.
Серед розмови, яка починала цікавити Наполеона, очі Бертьє повернулись на генерала з почтом, який на спітнілому коні мчав до Кургана. Це був Бельяр. Він, злізши з коня, швидкими кроками підійшов до імператора і сміливо й голосно почав доводити доконечну потребу підкріплень. Він клявся честю, що росіяни загинуть, якщо імператор дасть ще дивізію.
Наполеон знизав плечима і, нічого не відповівши, продовжував свою прогулянку. Бельяр голосно і жваво став говорити з генералами почту, які оточили його.
— Ви дуже запальні, Бельяр,— сказав Наполеон, знову підходячи до прибулого генерала.— Легко помилитися в запалі, їдьте і подивіться, і тоді приїжджайте до мене.
Не встиг ще Бельяр зникнути з очей, як з другого боку примчав новий посланець з поля бою.— Eh bien, qu'est ce qu'il y a? 1 — спитав Наполеон тоном людини, роздратованої безперестанними перешкодами.
— Sire, le prince...2— почав .ад'ютант.
— Просить підкріплення?—з гнівним жестом промовив Наполеон. Ад'ютант ствердно нахилив голову і став доповідати; та імператор одвернувся від нього, зробив два кроки, зупинився, вернувся назад і підкликав Бертьє.— Треба дати резерви,— сказав він, злегка розводячи руками.— Кого послати туди, як ви гадаєте?— звернувся він до Бертьє, до цього oison que j'ai fait aigle3, як він згодом називав його.
— Государю, послати дивізію Клапареда? — сказав Бертьє, знаючи напам'ять усі дивізії, полки та батальйони.
Наполеон ствердно кивнув головою.
Ад'ютант помчав до дивізії Клапареда. І через кілька хвилин молода гвардія, що стояла позад Кургана, рушила з* свого місця. Наполеон мовчки дивився в цьому напрямі.
— Ні,— звернувся він раптом до Бертьє,— я не можу послати Клапареда. Пошліть дивізію Фріана,— сказав він.
Хоч не було ніякої причини, щоб замість дивізії Клапареда послати дивізію Фріана, і навіть була очевидна незручність і за-гайка в тому, щоб зупинити тепер Клапареда і посилати Фріана, але наказ було точно виконано. Наполеон не бачив того, що він відносно своїх військ грав роль лікаря, який заважає своїми ліками,— а цю роль він так правильно розумів і осуджував.
1 — Ну, що там ще?
2 — Государю, герцог...
3 гусеняти, якого я зробив орлом.
Дивізія Фріана, так само, як і інші, зникла в диму поля бою. З різних боків усе прилітали ад'ютанти і всі, ніби змовившись, говорили те саме. Всі просили підкріплень, усі казали, що росіяни держаться на своїх місцях і роблять un feu d'enfer1, від якого тане французьке військо.
Наполеон сидів у задумі на складаному стільці.
Не ївши з ранку, m-r de Beausset, який любив мандрувати, підійшов до імператора і насмілився шанобливо запропонувати його величності поснідати.
— Сподіваюсь, тепер уже я можу поздоровити вашу величність з перемогою,— сказав він.
Наполеон мовчки заперечливо похитав головою. Гадаючи, що заперечення стосується перемоги, а не сніданку, гп-г de Beausset дозволив собі грайливо-шанобливо зауважити, що нема на світі причин, які могли б перешкодити снідати, коли можна це зробити.
— Allez vous...2 — раптом понуро сказав Наполеон і одвернувся. Блаженна усмішка жалю, каяття і захоплення засяяла на обличчі пана Боссе, і він пливучою ходою відійшов до інших генералів.
Наполеона обіймало тяжке прчуття, подібне до того, що обіймає завжди щасливого гравця, який безрозсудно кидав свої гроші, завжди вигравав, і рапто^м, саме тоді, коли він розрахував усі несподіванки гри, почуває, що, чим більше він обдумав свій хід, тим певніше програє.
Війська були ті ж, генерали ті ж, ті ж були готування, та ж диспозиція, та ж proclamation courte et énergique8, він сам був той же, він це знав, він знав, що він був давіть значно досвідченішим і вмілішим тепер, ніж перше, навіть ворог був той самий, що й під Аустерліцем та Фрідландом; але страшний розмах руки падав зачаровано-безсило.
Усі ті колишні прийоми, що бувало незмінно щасливо закінчуються: і зосередження батарей на одному пункті, і атака резервів для прорвання лінії, і атака кавалерії des hommes de fer4,— всі ці прийоми вже було застосовано, і не тільки не було перемоги, а й з усіх боків надходили однакові вісті про вбитих та поранених генералів, про доконечну потребу підкріплень, про неможливість збити росіян і про розстроєність військ.
Раніш після двох-трьох розпоряджень, двох-трьох фраз мчали з поздоровленнями і з веселими обличчями маршали та ад'ютанти, називаючи серед трофеїв корпуси полонених, des faisceaux de drapeaux et d'aigles ennemis6, і гармати, і обози, і Мю-рат просив лише дозволу пускати кавалерію, щоб забрати обози. Так було під Лоді, Маренго, Арколем, Ієною, Аустерліцем, Ваг
1 пекельний вогонь,
2 — Ідіть ви к...
8 прокламація коротка і енергійна, й залізних людей,
6 оберемки ворожих орлів та знамен,
рамом і так далі, і так далі. А тепер щось чудне відбувалося з його військами.
Незважаючи на звістку про захоплення флешей, Наполеон бачив, що це було не те, зовсім не те, що було в усіх його попередніх боях. Він бачив, що те ж почуття, яке обіймало його, обіймало і всіх людей круг нього, досвідчених у справі боїв. Усі обличчя були сумні, всі очі уникали одні одних. Тільки один Боссе міг не розуміти значення того, що робилося. А Наполеон, маючи тривалий досвід війни, знав добре, що означає, коли протягом восьми годин, після всіх докладених зусиль, атакуючий не виграє бою. Він знав, що це був програний бій і що найменший випадок міг тепер — на тій натягненій точці хитання, на якій стояв бій,— погубити його і його війська.