Під час свого одужування П'єр тільки потроху одвикав від тих, що стали йому звичними, вражень останніх місяців і звикав до того, що його ніхто нікуди не пожене завтра, що теплої постелі в нього ніхто не відбере і що в нього напевно буде обід і чай, і вечеря. Але уві сні він ще довго бачив себе в тих самих умовах полону. Так само потроху П'єр починав розуміти ті новини, які він почув після свого виходу з полону: смерть князя Андрія, смерть дружини, знищення французів.
Радісне почуття свободи — тієї повної, невід'ємної, притаманної людині свободи, свідомість якої він вперше відчув на першому привалі, коли виходили з Москви, сповнювало П'єрову душу під час його одужування. Він дивувався з того, що ця внутрішня свобода, незалежна від зовнішніх обставин, тепер наче з надлишком, з розкішшю обставлялася і зовнішньою свободою. Він був сам один у чужому місті, без знайомих. Ніхто від нього нічого не вимагав; нікуди його не посилали. Все, чого йому хотілося, було в нього; думки, що перше вічно мучила його, про дружину більше не було, бо і її вже не було.
— Ох, як добре! Як гарно! — казав він сам до себе, коли йому підсували чисто накритого стола з пахучим бульйоном, або коли він на ніч лягав на м'яку чисту постіль, або коли йому згадувалось, що дружини і французів нема більш.— Ох, як добре, як гарно! — І, за старою звичкою, він ставив собі запитання: ну" а потім що? що я робитиму? І одразу ж відповідав собі: нічого. Житиму. Ох, як гарно!
Те саме, чим він перше мучився, чого шукав повсякчас, мета життя — тепер для нього не існувала. Ця пошукувана мета життя тепер не випадково не існувала для нього, не цієї лише хвилини, а він почував, що її нема й не може бути. І ця ось відсутність мети давала йому ту повну, радісну свідомість свободи, яка в цей час являла собою його щастя.
Він не міг мати мети, бо він тепер мав віру,— не віру в які-небудь правила, чи в слова, чи в думки, а віру в живого, завжди відчутного бога. Раніш він шукав його в цілях, які ставив собі. Це шукання мети було тільки шуканням бога; і раптом він узнав у своєму полоні не словами, не міркуваннями, а безпосереднім почуттям те, що йому давно вже казала нянечка: що бог ось він, тут, скрізь. Він у полоні взнав, що бог у Каратаєві величніший, безмежніший і незбагненніший, ніж у Архітектоні всесвіту, якого визнавали масони. У нього було почуття людини, що знайшла пошукуване в себе під ногами, тимчасом як вона дивилася, напружуючи зір, далеко від себе. Він ціле життя своє дивився туди кудись, поверх голів навколишніх людей, а треба було не напружувати очей, а тільки дивитись перед себе.
Він не вмів перше бачити великого, незбагненного й безмежного ні в чому. Він тільки почував, що воно повинне бути десь, і шукав його. В усьому близькому, зрозумілому він вбачав лише обмежене, дрібне, життьове, беззмістовне. Він брав розумову зорову трубу і дивився вдалину, туди, де це дрібне, життьове, зникаючи в туманній далині, здавалось йому великим і безмежним тому лише, що його було неясно видно. Таким йому здалося європейське життя, політика, масонство, філософія, філантропія. Але й тоді, в ті хвилини, які він вважав за свою слабість, розум його прозирав і в ту далину, і там він бачив те саме дрібне, життьове, беззмістовне. А тепер він навчився бачити велике, вічне й безмежне в усьому, і тому природно, щоб бачити його, щоб натіша-тися його спогляданням, він кинув трубу, в яку дивився досі через голови людей, і радісно споглядав навколо себе вічно мінливе, вічно велике, незбагненне й безмежне життя. І чим ближче він дивився, тим він був спокійніший і щасливіший. Страшне питання — нащо? —яке перше руйнувало всі його розумові побудови, тепер для нього не існувало. Тепер на це питання — нащо? — в душі його завжди готова була проста відповідь: на те, що є бог, той бог, без волі якого не впаде волос з людської голови.
XIII
П'єр майже не змінився у своїй зовнішній поведінці. На вигляд він був такий самий, яким був раніш. Так само, як і перше, він був неуважний і здавався зацікавленим не тим, що було перед очима, а чимсь своїм, особливим. Різниця між колишнім і теперішнім його станом полягала в тому, що перше, коли він забував те, що було перед ним, те, що йому казали, він, стражденно зморщивши лоба, наче намагався і не міг розглядіти чогось, що було далеко від нього. Тепер він так само забував те, що йому казали, і те, що було перед ним; але тепер з ледве помітною, ніби глузливою усмішкою він вглядався в те саме, що було перед ним, вслухався в те, що йому говорили, хоч, очевидно, бачив і чув щос§> зовсім інше. Перше він здавався хоч і доброю людиною, але нещасною; і тому мимоволі люди віддалялись від нього. Тепер усмішка радості життя завжди грала біля його рота, і в очах його світилась турбота за людей — запитання: чи задоволені вони так само, як і він? І людям приємно було в його присутності.
Перше він багато говорив, гарячився, коли говорив, і мало слухав; тепер він рідко захоплювався розмовою і вмів слухати так, що люди залюбки відкривали йому свої найзадушевніші таємниці.
Княжна, яка ніколи не любила П'єра і почувала до нього особливу ворожість з того часу, як після смерті старого графа вона почувала себе в боргу перед П'єром, на досаду і подив свій, після недовгочасного перебування в Орлі, куди вона приїхала з наміром^ довести П'єру, що, хоч який він невдячний, вона вважає за свій обов'язок доглядати його, княжна скоро відчула, що вона його любить. П'єр нічим не домагався прихильності княжни. Він тільки з цікавістю розглядав її. Перше княжна почувала, що в його погляді на неї були байдужість і глузливість, і вона, як і перед іншими, зіщулювалась перед ним і виставляла лише свій бойовий бік життя; тепер, навпаки, вона почувала, що він ніби докопується до найзадушевніших сторін її життя; і вона спочатку з недовірою, а потім з вдячністю виявляла йому затаєні добрі сторони свого характеру.
Найхитріша людина не могла б вправніше вкрастися в довіру княжни, викликаючи її спогади кращого часу молодості і виявляючи до них співчуття. А тимчасом уся хитрість П'єрова полягала лише в тому, що він шукав приємності для себе, викликаючи в озлобленій, сухій і по-своєму гордій княжні людські почуття.