Хоч би що побачив тепер Петя, ніщо б не здивувало його. Він був у чарівному царстві, в якому все було можливе.
Він подивився на небо. І небо було таке ж чарівне, як і земля. На небі розчищало, і над верховіттям швидко бігли хмаринки, наче відкриваючи зорі. Іноді здавалося, що на небі розчищало і видно було чорне, чисте небо. Іноді здавалося, що цими чорними плямами були хмарки. Іноді здавалося, що небо високо, високо піднімається над головою; іноді небо опускалось зовсім, так що рукою можна було дістати його.
Петя став заплющувати очі й погойдуватися.
Капотіло. Точився тихий гомін. Коні заіржали й побилися. Хропів хтось.
— Ожіг, жіг, ожіг, жіг...— свистіла під бруском шабля. І раптом Петя почув гармонійний хор музики, що грала якийсь невідомий, урочисто-солодкий гімн. Петя був музикальний, так само, як і Наташа, і більш за Миколу, але він ніколи не вчився музики, не думав про музику і тому мотиви, що несподівано приходили йому в голову, були для нього особливо нові і принадні. Музика грала все чутніше й чутніше. Спів її розростався, переходив з одного інструмента в другий. Розвивалося те, що зветься фугою, хоч Петя не мав ані найменшого уявлення про те, що таке фуга. Кожен інструмент, то схожий на скрипку, то на труби — але кращий і чистіший, ніж скрипки і труби,— кожен інструмент грав своє і, не догравши ще мотиву, зливався з другим, який починав майже те саме, і з третім, і з четвертим, і всі вони зливалися в одно і знову розбігались, і знову зливалися то в урочисто-церковне, то в яскраво-блискуче й переможне.
"Ага, це ж я уві сні,— хитнувшись вперед, сказав собі Петя.— Це в мене у вухах. А може, це моя музика. Ну, знову. Шквар, моя музико! Ну!.."
Він заплющив очі. І з усіх боків, наче здалеку, затрепетали звуки, стали злагоджуватися, розбігатися, зливатися, і знову все з'єдналося в той самий солодкий і урочистий гімн. "Ой, які це чари! Скільки хочу і як хочу",— сказав собі Петя. Він спробував керувати цим величезним хором інструментів.
"Ну, тихіше, тихіше, завмирайте тепер.— І звуки слухались його.—Ну, тепер повніше, веселіше. Ще, ще радісніше.— І з невідомої глибини піднімались, посилюючись, урочисті звуки.— Ну, голоси, приєднуйтесь!"—наказав Петя. І спочатку здалека стало чути голоси чоловічі, потім жіночі. Голоси наростали, наростали в рівномірному урочистому зусиллі. Петі страшно і радісно було вслухатися в їх незвичайну красу.
З урочистим побідним маршем зливалася пісня, і капотіло, і вжіг, жіг, жіг... свистіла шабля, і знову побилися й заіржали коні, не порушуючи хору, а входячи, в нього.
Петя не знав, який час це тривало: він натішався, весь час дивувався зі своєї втіхи і жалкував, що нема з ким поділитися нею. Його розбудив лагідний голос Лихачова.
— Готова, ваше благородіє, надвоє хранцуза розпанахаєте. Петя прокинувся.
— Уже розвидняється, їй-бо, розвидняється! — вигукнув він. Невидних перше коней стало видно до хвостів, і крізь оголене
віття водянисто просвічувало. Петя струснувся, схопився, вийняв з кишені карбованця й дав Лихачову, махнувши, спробував шаблю і вклав її в піхви. Козаки одв'язували коней і підтягали попруги.
— Ось і командир,— сказав Лихачов.
З караулки вийшов Денисов і, гукнувши Петю, наказав збиратися.
XI
Швидко в напівтемряві розібрали коней, підтягнули попруги й розібралися по командах. Денисов стояв біля караулки, даючи останні накази. Піхота партії, чалапаючи сотнею ніг, пройшла вперед дорогою і швидко зникла між деревами в досвітньому тумані. Осавул щось наказував козакам. Петя тримав свого коня за повід, нетерпляче дожидаючи наказу сідати. Обмите холодною водою, обличчя його і, особливо, очі горіли вогнем, мороз пробігав по спині і в усьому тілі щось швидко й рівномірно тремтіло.
— Ну, все у вас4 готове? — спитав Денисов.— Давай коней.
Коней підвели. Денисов розсердився на козака за те, що попруги були слабкі, і, вилаявши його, сів. Петя взявся за стремено. Кінь за звичкою хотів куснути його за ногу, але Петя, не почуваючи своєї ваги, швидко вискочив у сідло і, оглядаючись на гусарів, що рушили ззаду в темряві, під'їхав до Денисова.
— Василю Федоровичу, ви мені доручите що-небудь? Будь ласка... ради бога...— сказав він. Денисов, здавалось, забув про існування Петі. Він оглянувся на нього.
— Одно тебе прошу,— сказав він строго: — слухати мене і нікуди не потикатися.
За весь час переїзду Денисов ні слова не говорив більше з Петею і їхав мовчки. Коли під'їхали до узлісся, в полі помітно вже стало світати. Денисов поговорив щось пошепки з осавулом, і козаки стали проїжджати повз Петю і Денисова. Коли вони всі проїхали, Денисов торкнув свого коня і поїхав з гори. Сідаючи на зади і сковзаючи, коні спускалися зі своїми їздцями в улоговину. Петя їхав поруч з Деиисовим. Тремтіння в усьому його тілі все посилювалось. Ставало все видніше й видніше, тільки туман заслоняв далекі предмети. З'їхавши вниз і оглянувшись назад, Денисов кивнув головою козакові, який стояв біля нього.
— Сигнал! — промовив він.
Козак підняв руку, розітнувся постріл. І в ту ж мить спереду затупотіли, помчавши, коні, залунав галас з усіх боків і нові постріли.
У ту ж мить, як залунали перші звуки тупоту й галасу, Петя, вдаривши свого коня і попустивши поводи, не слухаючи Денисова, який кричав на нього, помчав вперед. Петі здалося, що раптом зовсім, як серед дня,' стало видно в ту хвилину, коли розітнувся постріл. Він підлетів до мосту. Попереду дорогою мчали козаки. На мосту він зітнувся з козаком, який відстав, і помчав далі. Спереду якісь люди — мабуть, то були французи,— бігли з правого боку дороги на лівий. Один ^пав у болото під ногами Петевого коня.
Біля однієї хати стовпилися козаки, щось роблячи. З середини натовпу пролунав страшний крик. Петя підлетів до цього натовпу, і перше, що він побачив, було бліде, з тремтячою нижньою щелепою обличчя француза, який тримався за ратище спрямованої на нього піки.
— Ура!.. Хлопці... наші...— прокричав Петя і, давши поводи гарячому коневі, помчав вулицею вперед.
Спереду чутно було постріли. Козаки, гусари і російські обшарпані полонені, біжачи з обох боків дороги, всі голосно й недоладно кричали щось. Бравий, без шапки, з червоним насупленим обличчям француз у синій шинелі відбивався багнегом від гусарів. Коли Петя підлетів, француз уже впав. Знову спізнився, майнуло у Петі в голові, і він помчав туди, де лунали часті постріли. Постріли чутно було з тоію подвір'я панського будинку, на якому він був вчора вночі з Долоховим. Французи засіли там за тином у густому, зарослому кущами саду і стріляли по козаках, що стовпилися біля воріт. Під'їжджаючи до воріт, Петя в пороховому диму побачив Долохова, який з блідим, зеленкуватим обличчям кричав щось солдатам. "В об'їзд! Піхоту почекать!"—кричав він у той час, як Петя під'їхав до нього.