Я не маю жодного сумніву щодо можливості порятунку. Тепер я краще розумію образ сліпця, який іде до вогню. Якщо сліпий іде до вогню, то це означає, що у нього виникла потреба в вогні. Вогонь уже керує ним. Якщо сліпий шукає вогонь, то він уже знайшов його. І скульптор уже завершив своє творіння, якщо у нього є потяг до глини. Так і ми. Нас гріє тепло наших зв'язків, наших стосунків — ось чому ми переможці.
Ми вже відчуваємо свою спільність. Щоб згуртуватися в ній, нам треба буде, звісно, знайти, як виразити її. То вже клопіт свідомості і мови. А щоб зберегти цілою основу нашої спільності, ми повинні бути глухі до всіляких словесних пасток, до шантажів і полемік.
І насамперед ми не повинні відмовитись від того, що складає нас самих.
Ось чому, повернувшись із польоту до Арраса, під час якого мені, здається, багато що прояснилося, я стою у тиші сільської ночі, притулившись до стіни, і складаю для себе прості правила, яких ніколи не зраджу.
Я невіддільний від своїх і тому ніколи не зречуся їх, що б вони не зробили. Я ніколи не повчатиму їх перед сторонніми. Якщо можна буде взяти їх під захист, я зроблю це. Якщо ж вони зганьблять мене, я приховаю цей сором у своєму серці і промовчу. Що б я не думав тоді про них, я ніколи не стану свідком звинувачення. Чоловік не ходить із хати в хату, розказуючи сусідам, що його жінка — розпутниця. Так він не врятує свою честь. Бо його дружина невіддільна від його дому. І цим він не облагородить себе. Тільки повернувшись додому, він має право вилити свій гнів.
Отож я не зніму з себе відповідальності за поразку, через яку часто відчуватиму себе приниженим. Я — з Франції. Франція виховала багатьох Ренуарів, Паскалів, Пастерів, Гійоме, Ошеде. Вона виховала немало й нездар, політиканів, шахраїв. Але мені здається, було б надто вигідно проголошувати солідарність з одними і заперечувати спорідненість з іншими.
Поразка роз'єднує людей. Поразка руйнує створену єдність. Нам це загрожує смертю, я не допомагатиму такому роз'єднанню, перекладаючи відповідальність за поразку на тих моїх співвітчизників, котрі думають не так, як я. Такі суперечки без судді нічого не дають. Ми всі були переможені. Я був переможений. Ошеде був переможений. Ошеде не звинувачує в поразці когось іншого. Він каже собі: "Я, Ошеде, частинка Франції, був слабкий. Франція Ошеде була слабка. Моя слабість була її слабістю, її слабість була моєю". Ошеде добре знає, що одірвавшись від інших, він прославить тільки себе. Але тоді він уже не буде той самий Ошеде, невіддільний від свого дому, своєї родини, своєї батьківщини. Він буде Ошеде-пустельник..
Поділяючи приниження свого дому, я можу вплинути на свій дім. Він невіддільний від мене, як я — від нього. Але якщо я не беру не себе його приниження, мій дім, покинутий напризволяще, загине, а я піду самотній, уславлений, але ще більше непотрібен, ніж мертвий.
Щоб бути, важливо спочатку взяти на себе відповідальність. Ще кілька годин тому я був сліпий. Мені було гірко. Але зараз я міркую ясніше. Я не нарікаю на інших французів, бо відчуваю себе невіддільним від Франції, і не розумію, як Франція може нарікати на решту світу.
Кожен відповідає за всіх. Франція була відповідальна за весь світ. Франція могла подати всьому світові приклад, який об'єднав би цей світ. Якби Франція зберегла аромат Франції, сяйво Франції, вона для всього світу стала б оплотом опору. Тепер я відмовляюсь від своїх докорів світові. Якщо йому недоставало душі — нею мала стати Франція.
Франція могла б об'єднати навколо себе інші країни. Моя група 2/33 запропонувала свою участь у війні спочатку на стороні Норвегії, потім — Фінляндії. Що являли собою Норвегія і Фінляндія для наших солдатів та унтер-офіцерів? Мені завжди здавалося, що, навіть неясно усвідомлюючи це, вони готові були померти за якийсь аромат різдвяного свята. І за те, щоб урятувати цей аромат, щоб він лишився в світі, їм, здавалося, варто віддати життя. Якби ми були різдвом для світу, світ був би врятований завдяки нам.
Духовна спільність людей усього світу не могла допомогти нам — її не було. Але якби ми створили цю спільність людей світу, ми врятували б світ і самих себе. Ми не справилися з цим. Кожен відповідає за всіх. Відповідає кожен окремо. Кожен окремо відповідає за всіх! Я вперше розумію одну з таємниць релігії, яка породила духовну культуру, культуру, що стала моєю: "Нести тягар гріхів людських..." І кожен несе на собі тягар усіх гріхів людських.
XXV
Хто може вбачати в цьому філософію слабості? Справжній воєначальник той, хто бере на себе весь тягар відповідальності. Він каже: "Я зазнав поразки". Він не каже: "Мої солдати зазнали поразки". Справжня людина каже саме так. Ошеде сказав би: "Я відповідаю за все".
Я розумію, що таке приниження. Це не самозневага. Це сама основа дії. Якщо, намагаючись виправдати себе, я пояснюю свої невдачі лихою долею, то я підкоряю себе лихій долі. Якщо ж я пояснюю їх зрадою, то я підкоряю себе зраді! Але якщо я беру на себе відповідальність за невдачу, то цим я відстоюю свою силу людини. Я можу вплинути на те, від чого я невіддільний. Я — складова частина людської спільності.
Отже, в мені є хтось, з ким я борюся, щоб рости. І мені потрібен був цей важкий політ, щоб якось відокремити в собі особистість, з якою я борюся, від людини, яка в мені зростає. Я ще не знаю, чого вартий образ, який виникає переді мною, але кажу собі: особистість — це тільки шлях. Головне — людина, яка йде цим шляхом. Я не можу більше задовольнитися полемічними істинами. Навіщо звинувачувати особистості? Це ж тільки дороги і переходи. Я більше не буду пояснювати замерзання моїх кулеметів недбальством службових осіб, а бездіяльність союзників — їхнім егоїзмом. Поразка, звісно виявляється в неспроможності окремих осіб. Але ж людей творить цивілізація, духовна культура. І якщо цивілізації, до якої я відношу й себе, через неспроможність окремих осіб, загрожує небезпека, то я маю право запитати себе, чому вона не створила цих осіб іншими.
Будь-яка цивілізація, як і релігія, нарікаючи на байдужість своїх послідовників, звинувачує сама себе. Її обов'язок — запалити їх. Те саме, якщо вона нарікає на ненависть іновірців. Її обов'язок — навернути їх у свою віру. А моя культура, яка свого часу показала себе з найкращого боку, запалила своїх апостолів, розбила насильників, звільнила пригнічені народи, сьогодні не змогла ні запалити людей, ні навернути їх у свою віру. І якщо я хочу зрозуміти, де коріння моєї поразки, якщо прагну відродитися, то мені треба насамперед знову знайти духовну основу, яку я втратив.