— Ні-і, — запевнив його Віка.
— Регресуватимемо, уподібнюватимемося тим нашим колегам, котрі примушують людей вистоювати у чергах, вивішують на дверях усілякі таблички типу: "Пішла на базу" або "Буду за 20 хвилин", розводять теревені у робочий час і тому подібне. Для нас людина, її думки, бажання — це все. І нам байдуже, яку користь приносять хлопчакам і дівчаткам наші чудеса. Допомогти правильно вибрати, що кому потрібно — наш святий обов’язок.
— А чому ви так одягнені? — запитав Віка.
— А-а, — посміхнувся балакучий молодик. — Ти, певно, подумав, раз продавець чудес, то це має бути якийсь дідуган із довжелезною бородою, бажано в чалмі й халаті? Просто я щойно відтранспортував одного допитливого громадянина семи років у епоху Людовика XIV. Знаєш, усілякі там дуелі, шпаги — і не встиг перевдягнутись. Якшо хочеш — будь ласка.
Він спритно шмигонув за ящики і негайно з’явився знову. Тепер уже замість ботфортів на ньому були зелені оксамитові пантофлі із загнутими носаками, з плечей і справді спускався аж до землі довгий смугастий халат, а на голові чомусь виблискувала пожежна каска початку століття.
— Ну як? — переможно глянув він на Віку.
— Здорово, — усміхнувся хлопець. — А навіщо вам оце? — вказав на каску.
— Пробач, — зніяковів продавець чудес. — І справді ні до чого. Все через поспіх.
Він узяв каску і недбало швиргонув її під стіл.
— Ну то… До речі, маю одразу тебе попередити — чудеса ми не продаємо, а даруємо, тож насправді мене слід було б називати дарувальником чудес. А "продавець" — то вже так, традиція. То яке твоє бажання?
— А що ви можете подарувати? — поцікавився Віка.
— І він іще питає! — сплеснув долонями дарувальник чудес. — Усе! Усе я можу, звісно, в розумних межах. А от що ти хочеш?
Віка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день… А так одразу й не скажеш.
— А канікули зараз ви можете зробити? — запитав він.
— Канікули… Можу, — якось нерадо проказав продавець-дарувальник.
— Ну, не канікули, — Віка збагнув, що бородань чомусь невдоволеиий таким бажанням, — а зробити так, щоб у мене замість двійок стояли п’ятірки? Це не складно? Мене тоді вдома не лаяли б.
— Не складно, — спохмурнів дарувальник іше більше. — Але навіщо воно тобі? Гадаю, тобі потрібне шось важливіше. Бач, я вже казав — ми намагаємося принести своїми чудесами якомога більше користі. Звичайно, можна і канікули, і п’ятірки. А далі? Знову почнеться навчання, замість цих двійок ти нахапаєш нових… А там й кінець чверті не за горами, — проказав раптом голосом Людмили Петрівни.
Віка здригнувсь і уважно поглянув на співрозмовника, але той, мов нічого й не сталося, продовжував:
— Та й не у чверті справа, і навіть не в річних оцінках. Вибач мені, мій юний друже, бажання твої надто примітивні, і я не помилюсь, коли скажу: мілко плаваєте, юначе, мілко плаваєте. Покладись на мій досвід. Мені здається, тобі потрібно щось більше — не за розмірами, певна річ, — а, так би мовити, достойніше. Те, що залишиться при тобі і через місяць, і через рік… Ну, словом, якесь внутрішнє переконання, таке, що згодилось би тобі у подальшому житті… Га?
— Ну… Може… — погодився Віка, не зовсім, проте, розуміючи останні слова.
— Такий, знаєш, урок…
Хлопець скривився.
— Ні-ні, не звичайний урок у прямому розумінні цього слова, а… До речі, котра година? — зовсім недоречно поспитав продавець і сам собі відповів: — За п’ять хвилин третя. Ото! Ну то як? Покладаєшся на мене? Пригадую, якось… Ну та це неважливо. То згода? Вибрати тобі щось на свій смак?
— Давайте, — кисло погодився Віка. Він уже геть зневірився у чудесах дивакуватого балакуна і погодився скоріш із ввічливості, та й дістати хоч якусь дрібничку теж кортіло.
— От і добре, — зрадів продавець. — От, скажімо, що тобі хотілося зранку? Ага, — мовив тут-таки. — Щоб ударив двадцятиградусний мороз і відмінили заняття в школі… Щоб тебе не викликали на другому уроці, так… Щоб Людмила Петрівна не залишила тебе після занять, далі… Ну, це вже нікуди не годиться… А отут… Гм… Здається, дещо цікавеньке. Так-так… Справді. От і все. Готово! Думаю, це тобі підійде.
— Ви певні? — спитав обережно Віка.
— А кому ж про це знати краще од мене! Певен! — І він безцеремонно став підштовхувати хлопчину до виходу. — А зараз вибачай — за тридцять секунд третя година. Мені час. Бажаю успіху.
Віка й незчувсь, як опинився знову надворі. На мить од сліпучого світла він зажмурив очі і тут збагнув — йому ж так нічого й не подарували!
— То що ж ви мені… — почав він, повертаючись до продавця, і так і застиг із напівроззявленим ротом.
Позад нього нікого не було, а на дверях висів здоровенний замок.
Віка поторгав його — замкнено. Приклав вухо до тонкої дощаної стіни — ані звуку.
Тоді він загамселив у двері кулаком і закричав:
— Дядю! Дядю! Відчиніть!
— І чого? І чого б ото стукати? — почув сердитий голос і озирнувся. Перед ним стояв приймальник посуду. — Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобі? Чи, може, весь день отут сидіти накажеш, тебе дожидаючи, без обіду?
— Та… Ме-е… Не-е… — промимрив Віка.
— Отож бо! — погодився приймальник. Він одімкнув замок і зайшов усередину.
Віка спробував і собі зазирнути слідом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж відскочив.
— Ох і цікавий, — мовив дядько уже з буди і виглянув з віконця. — Давай!
— Що? — не второпав Віка.
— Що "що"? Ти ж пляшки приніс, чи як?
— Е-е… Ні, — відказав спантеличено.
— То чого ж тоді грюкати? "Дядю-дядю!" Я от зараз вийду та покажу тобі дядю. І тьотю покажу. Племінничок! Ходять тут усякі. Давай-давай звідси. Так і нишпорять. Так і лізуть. Школяр називається! Замість того, щоб уроки вчити… Знайшов дядю!
Віка підхопив свій портфель і кинувся геть. Він одбіг метрів із тридцять, на ходу озирнувся на приймальника, аж раптом відчув під ногами порожнечу і, вже падаючи вниз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.
Уже лежачи на піщаному дні. Віка подумав із неприємністю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падіння й оце зловтішається у своїй буді. Тож, шоб не виказати роздратування чи навіть удати, що то він стрибнув у яму навмисне, хлопець зіпнувся на ноги, скривив губи у фальшивій посмішці, виткнув голову у білий світ… і остовпів.