Доручення мадмуазель Рок було виконано вкрай невдало. Луїзин батько написав про це Фредерікові, даючи докладні вказівки і кінчаючи листа жартом: "Вам загрожує небезпека працювати, як негрові".
Фредерікові не залишилося іншої ради, як самому йти до Арну. Зайшовши до магазину, він нікого там не побачив. Торговий дім занепадав, прикажчики рівнялися на недбальство хазяїна.
Він пройшов уздовж довгих полиць, заставлених фаянсовим посудом, що займали всю середину помешкання; потім, опинившись у глибині кімнати перед прилавком, він почав ступати якомога гучніше, щоб хтось почув його кроки.
Відхилилася портьєра, і показалась пані Арну.
— Що? Ви тут? Ви!
— Так, — буркнула вона, трохи збентежена. — Я шукала…
На конторці він помітив її носовичок і здогадався, що вона, певно, чимось занепокоєна, зайшла до чоловіка, аби з'ясувати якесь непорозуміння.
— Але… може, вам що-небудь потрібно? — спитала вона.
— Нічого особливого, пані.
— Ці прикажчики нестерпні! Ніколи не застанеш їх за прилавком.
Не варто їх картати. Навпаки, він навіть радий, що так склалися обставини.
Вона іронічно глянула на нього:
— Ну, то коли весілля?
— Яке весілля?
— Ваше!
— Моє? Та ніколи в житті!
Вона зробила заперечливий жест.
— А якби, зрештою, й так? Утративши надію на омріяну красу, шукають притулку і в посередності.
— Однак не всі ваші мрії були такі… невинні!
— Що ви хочете цим сказати?
— Та коли ви їздите на перегони з такими… особами!
Він прокляв Капітаншу. Та спомин йому допоміг.
— Адже ви колись самі просили мене зустрічатися з нею заради Арну!
Вона відповіла, похитавши головою:
– І ви скористалися нагодою, щоб розважитись.
— Боже ж мій! Викиньте з голови всі ті дурниці!
— Ваша правда: адже ви збираєтесь одружуватись.
І вона, кусаючи губи, стримала зітхання.
Тоді він скрикнув:
— Але ще раз кажу вам, що це не так! Невже ви можете повірити, що я, з моїми духовними потребами, моїми звичками, заберусь у провінцію, щоб грати у карти, наглядати за мулярами й походжати в дерев'яних черевиках? Заради чого б то? Вам сказали, що вона багата, еге ж? Ах, гроші мене нітрохи не цікавлять! Якщо я й поривався до найпрекраснішого, до найніжнішого, найчарівнішого, до раю в людській подобі і якщо я нарешті знайшов його, знайшов цей ідеал, якщо це видіння затуляє від мене все інше…
І, вхопивши обома руками її голову, він став цілувати її очі й повторював:
— Ні, ні, ні! Я ніколи не одружуся. Ніколи! Ніколи!
Вона приймала ці пестощі, завмираючи від подиву й захоплення.
Стукнули надвірні двері магазину. Пані Арну відскочила й простягнула руку, ніби наказуючи йому мовчати. Кроки наближалися. Потім хтось запитав за дверима:
— Пані, ви тут?
— Заходьте!
Коли рахівник відчинив двері, пані Арну стояла, зіпершись ліктем на прилавок, і спокійно вертіла між пальцями перо.
Фредерік устав.
— Маю за честь відкланятися, пані! Сервіз буде готовий, я сподіваюсь? Можна розраховувати?
Вона нічого не відповіла. Але ця мовчазна згода запалила її обличчя всіма барвами перелюбства.
Другого дня Фредерік знову пішов до неї; його прийняли, і він, щоб скористатися з досягнутого, відразу ж, довго не розводячись, почав виправдуватися в тому, що було на Марсовому полі. Зустрівся він з тією жінкою зовсім випадково. Припустімо, що вона вродлива (насправді це не так), — як би вона хоч на хвилину змогла захопити його думки, коли він кохає іншу?
— Ви ж це знаєте, я вам казав.
Пані Арну опустила голову.
— Дуже шкода, що казали.
— Чому?
— Звичайне почуття пристойності тепер вимагає, щоб я з вами більше не бачилась!
Він став її запевняти, що кохання його чисте. Минуле — запорука на майбутнє; він дав собі слово не тривожити її життя, не турбувати своїми скаргами.
— Але вчора моє серце не втрималося.
— Ми більше не повинні згадувати про ту хвилину, друже мій!
Однак що в тому лихого, коли обопільна печаль з'єднає двох бідолашних істот?
— Адже й ви теж нещасливі! О! Я знаю, у вас нема нікого, хто вдовольняв би вашу потребу в коханні, відданості; я робитиму все, що ви захочете. Я не ображу вас!.. Присягаю вам!
І він упав на коліна, всупереч власній волі схиляючись під занадто важким тягарем почуття.
— Встаньте! — сказала вона. — Я наказую!
І вона рішуче заявила йому, що він ніколи не побачить її, якщо не послухається.
— О, ви мене нічим не залякаєте! — відказав Фредерік. — Що мені робити в цьому світі? Дехто з усіх сил домагається багатства, слави, влади! Я ж не посідаю становища в світі, ви — моє єдине заняття, все моє багатство, мета, зосередження мого життя, моїх помислів. Без вас я не можу далі жити, як без повітря! Невже ви не відчуваєте, що моя душа поривається до вашої, що вони повинні злитися і що я помираю?
Пані Арну вся тремтіла.
— Ох! Ідіть собі! Благаю вас!
Вираз розгубленості, що з'явився на її лиці, зупинив його. Він ступив крок до неї. Але вона відступилася, склавши руки.
— Залиште мене! Ради Бога! Змилуйтесь!
І така щира була його любов, що він пішов геть.
Невдовзі він розсердився на себе, обізвав себе дурнем і другого ж дня подався знову до неї.
Пані Арну не було вдома. Він стояв на сходовій площадці, приголомшений люттю й обуренням. Появився Арну й сказав, що дружина вранці поїхала в Отейль, щоб пожити в заміському будиночку, який вони там наймають відтоді, як було продано їхню дачу в Сен-Клу.
— Чергова її примха! Ну й хай, це її влаштовує… та, зрештою, і мене. Тим краще! Обідаємо сьогодні разом?
Фредерік, пославшись на пильну справу, помчав в Отейль.
Пані Арну на радощах скрикнула. І весь його гнів розвіявся.
Він і не згадував про свою любов. Щоб викликати в неї глибшу довіру, він навіть перебільшував свою стриманість, а коли спитав, чи можна йому знову приїхати, вона відповіла: "Ну звичайно", — і, простягнувши руку, відразу смикнула її назад.
З цього дня Фредерік став учащати до пані Арну. Кучерові він щедро обіцяв на випивку. Не раз, коли повільна конячина вривала йому терпець, він зіскакував із екіпажа і потім, захекавшись, стрибав в омнібус; і з якою зневагою позирав він на лиця людей, що сиділи навпроти і їхали не до неї!
Він здалеку впізнавав її будинок по височенній жимолості, що звисала на один із боків даху. То було щось на взірець швейцарського шале, пофарбованого в червоний колір, із балконом. У саду росло три старі каштани, а посередині на пагорку, опираючись на стовбур дерева, стримів покритий соломою парасоль; під обшитими шифером стінами вилася груба виноградна лоза; недбало підв'язана, вона подекуди звисала, неначе гнила мотузка. При хвіртці дзеленькав дзвоник із туго натягненою дротиною; довго не відчиняли. Фредеріка щоразу брав острах, він відчував якусь непевність.