— О! Підстрелили якогось буржуа, — мовив Фредерік зовсім спокійно.
Адже в житті трапляються обставини, коли найменш жорстока істота буває така відірвана від решти людей, що, навіть якби гинуло все людство, у неї не здригнулося б серце.
Капітанша, вхопившись за його руку, цокотіла зубами. Вона заявила, що не спроможна ступити й двадцяти кроків. Тоді, в нападі витонченої ненависті, аби якнайдошкульніше зневажити в душі пані Арну, він завів її в мебльовані кімнати на вулицю Тронше, в спальню, призначену для іншої.
Квіти ще не зів'яли. На ліжку лежало гіпюрове покривало. Він дістав із шафи пантофельки. Розанетті вельми сподобалась така ніжна запобігливість.
Близько першої години ночі її розбудив далекий барабанний гуркіт, і вона побачила, що він ридає, уткнувшись головою в подушку.
— Що з тобою, любий?
— Це від надміру щастя, — відповів Фредерік. — Я занадто довго тебе жадав!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
І
Фредеріка розбудили наглі звуки рушничних пострілів, і, незважаючи на наполягання Розанетти, він неодмінно захотів піти подивитися, що там діється. Він ішов Єлисейськими Полями у напрямі, звідки долинали постріли. На розі вулиці Сент-Оноре йому зустрілися люди в блузах, які гукали:
— Ні, не сюди! На Пале-Рояль!
Фредерік подався за ними. Ґратчаста загорожа церкви Вознесіння була прорвана. Далі він помітив посеред вулиці три камені з бруківки, — видно, почали споруджувати барикаду, — а там і порозбивані пляшки, мотки колючого дроту, що мали затримати кавалерію; раптом із завулка вигулькнув блідий високий хлопець із чорним волоссям, що розвівалося по плечах, у безрукавці, поцяткованій кольоровими горошинами. Він тримав довгу солдатську рушницю і з виглядом сновиди мчав на носках туфель, меткий, мов тигр. Час од часу чулися постріли.
Учора ввечері, коли появився віз із п'ятьма трупами, підібраними на бульварі Капуцинок, настрій народу перемінився, і поки в Тюїльрі мінялися ад'ютанти, поки пан Моле, зволікаючи створення нового кабінету, не повертався, а пан Пьєр намагався створити інший, поки король кував лихо, довго вагаючись, і нарешті призначив Бюжо на головнокомандувача, щоб зараз же завадити йому взятися до справ, — повстання, ніби скероване однією рукою, грізно насувалося. На перехрестях якісь люди з палким красномовством зверталися до натовпу, інші щодуху калатали в церковні дзвони, відливали кулі, начиняли патрони; дерева на бульварах, громадські вбиральні, лави, решітки, ліхтарі — все було зруйновано, поперекидувано. На ранок Париж покрився барикадами. Опір було зламано; повсюдно втручалася національна гвардія; до восьмої години народ, подекуди лише вдаючись до сили, захопив п'ять казарм, майже всі мерії, найголовніші стратегічні пункти. Монархія сама собою, без потрясінь, швидко розпадалася, і юрба ринула тепер на дільницю біля фонтана Шато д'О, щоб визволити п'ятдесят в'язнів, яких там уже не було.
Фредерік підійшов до майдану і мимохіть мусив зупинитися. Там було повнісінько озброєних людей. Загони піхоти захоплювали вулиці Святого Фоми і Фроманто. Хід на вулицю Валуа загороджувала величезна барикада. Дим, що коливався над її гребенем, розвіявся; по ній, широко розмахуючи руками, бігли і зникали люди; потім відновилася стрілянина. З поліційної дільниці відповідали, але всередині нікого не було видно; в дубових віконницях, що захищали вікна, були пороблені бійниці, і двоповерхова споруда з двома флігелями, вузькими дверима посередині та басейном внизу почала всіватися білими цятками від куль. На трьох східцях ґанку ніхто не показувався.
Обіч Фредеріка якийсь чолов'яга у фрігійському ковпаку й плетеній кофтині, оперезаний патронташем, сварився з жінкою в мадрасовій хустині. Вона умовляла його:
— Та вернися ж! Вернись!
— Одчепись! — відповідав чоловік. — Можеш і сама постерегти браму. Правда ж? Я вас питаю, громадянине. Я завсігди виконував свій обов'язок — і тисяча вісімсот тридцятого, і тридцять другого, і тридцять четвертого, і тридцять дев'ятого! Сьогодні б'ються! Я повинен битись!.. Забирайся геть!
І воротарка нарешті поступилася перед докорами чоловіка, якого підтримав національний гвардієць, що стояв біля них, — сорокалітній солдат із добродушним лицем, обрамленим білявою бородою. Він наладновував рушницю, стріляв, весь час розмовляючи з Фредеріком, незворушний серед бунту, неначе той садівник серед своїх дерев. Біля нього шастав якийсь підліток у фартусі з грубого полотна, придобрюючись, щоб дістати патронів і пустити в добре діло свою рушницю, чудовий мисливський карабін, якого йому подарував "один пан".
— Візьми у мене за плечима, — сказав йому солдат, — та ховайся, а то ще вб'ють.
Барабани били наступ. Лунали пронизливі вигуки, переможне "ура". Натовп гойдався, нуртував. Фредерік, попавши в саму тисняву, не міг ворухнутися, захоплений цим видовищем і вельми вдоволений. Поранені, що падали, трупи, що лежали на землі, не були схожі на справжніх поранених, на справжні трупи. Йому здавалося, що він дивиться спектакль.
Здіймаючись над головами, показався верхи на білому коні під оксамитовим сідлом старий у чорному фраку. В одній руці він тримав зелену гілку, в другій якийсь папірець і вперто ним розмахував. Кінець кінцем, утративши надію, що його хто-небудь почує, поїхав геть.
Загін піхоти зник, і муніципальна гвардія сама тепер захищала дільницю. Цілий потік сміливців ринув на ґанок; їх перестріляли, надійшли інші; двері, в які били залізними шворнями, гули; муніципальна гвардія не здавалась. Тоді до муру підкотили коляску, набиту сіном; вона запалала, немов велетенський смолоскип. Понаносили хворосту, соломи, барило спирту. Вогонь ковзнув догори по кам'яному муру, весь будинок оповився димом, і широкі язики полум'я з гуготінням вихопились над перилами тераси, над дахом. Другий поверх Пале-Рояля був повнісінький національних гвардійців. Зі всіх вікон, що виходили на майдан, розлягалися постріли; свистіли кулі; вода била струменями з пробитого басейну, мішалася з кров'ю й розливалася калюжами; ноги ковзали в болоті, чіпляючись за одяг, ківери, зброю; Фредерік наступив на щось м'яке; це була рука сержанта в сірій шинелі, що лежав, уткнувшись лицем у риштак. Дедалі прибували юрми народу, тиснучи на тих, що билися попереду. Постріли ряснішали. Винарні були повідчинювані; туди час од часу заходили викурити люльку, випити кухоль пива і знову верталися битись. Десь завив пес, одбившись від хазяїна. Це викликало регіт.