— Дядьку Ебінізере, — сказав я у відповідь. — Я не маю ніяких підстав припускати, що ви бажаєте мені зла. І все ж я хотів би переконати вас, що в мене теж є гордість. Я не зі своєї волі йшов до вас, і якщо ви покажете мені на двері ще раз, то більше й ноги моєї тут не буде.
Напевно, мої слова дуже вразили його.
— Що ти! Не можна ж так, мій любий, не можна! —заквапився він. — Почекай день-два, я ж не чаклун, щоб знайти твоє щастя на дні миски з кашею. Але дай мені день чи [182] два, не кажи нікому ні слова, і я обіцяю, що зроблю все можливе для тебе.
— Гаразд, — погодився я. — Досить слів. Якщо ви й справді хочете допомогти мені, то я, звісно, буду дуже радий і дуже вдячний вам.
Мені почало здаватися (зарано, між іншим), що я потроху приборкував дядька, а тому я одразу ж заявив йому, що треба провітрити й просушити на осонні моє ліжко та постільну білизну, бо ніщо на світі не примусить мене спати в такому неприємному місці.
— Це мій будинок чи твій? — спитав він різким голосом, але одразу ж стримався. — Тобто... гм... — буркнув він, — я не це хотів сказати. Що моє, те й твоє, Деві, любий, а що твоє, те й моє. Адже кров не водиця, а на світі тільки ми двоє носимо ім'я Балфор. — І він знову незв'язно заговорив про наш рід, про його колишню велич, про свого батька, який почав був розширювати будинок, і про себе, як він припинив дальше будівництво, вважаючи його злочинним марнотратством. Дядькові слова навели мене на думку передати йому побажання Дженет Клавстон.
— Жебрачка! — вибухнув він гнівом. — Тисяча двісті дев'ятнадцять — це, значить, щодня відтоді, як я продав її майно! Божевільна! Та швидше я побачу її підсмаженою на жарівні, ніж це станеться! Відьма, справжня відьма! Я піду зараз і поговорю з секретарем суду.
З цими словами він відімкнув скриню й дістав звідти дуже старий, але добре збережений блакитний камзол, камізельку і ще майже новий касторовий капелюх, — те й друге без позументу. Абияк одягнувся, взяв з шафи ціпок, знову все позамикав і вже зібрався йти, як раптом нова думка зупинила його.
— Я не можу залишити тебе самого в будинку, — заявив він. — Доведеться замкнути його.
Кров ударила мені в обличчя.
— Якщо ви виженете мене з дому, то більше не побачите мене як друга, — скипів я.
Дядько страшенно зблід і закусив губу.
— Це поганий спосіб, — промовив він, злісно дивлячись у куток на підлогу. — Це поганий спосіб завоювати мою прихильність, Девіде.
— Сер, — відказав я. — Хоч я й віддаю належну пошану вашим літам і тому, що ви мій родич, але ваша прихильність для мене не варта й щербатого мідяка. Мене вчили поважати себе, і коли б ви навіть уособлювали всіх моїх дядьків [183] і весь рід, я все одно не став би купувати вашу прихильність такою ціною.
Дядько Ебінізер підійшов до вікна і виглянув на подвір'я. Я бачив, що він весь тіпається, наче паралітик. Та коли він обернувся, на обличчі в нього блукала посмішка.
— Ну що ж, — сказав він. — Треба вміти терпіти самому і щадити терпіння інших. Я нікуди не піду, і не будемо більше говорити про це.
— Дядьку Ебінізере, — здивувався я. — Я нічогісінько не розумію. Ви поводитеся зі мною, як із злодієм. Вам неприємно, що я в цьому домі, ви підкреслюєте це кожним своїм словом і щохвилини; неможливо, щоб ви могли полюбити мене, а щодо мене, то я розмовляв з вами так, як ніколи ні з ким навіть не думав розмовляти. Тоді чому ж ви намагаєтесь затримати мене тут? Відпустіть... дозвольте мені повернутись до моїх друзів, що люблять мене!
— Ет, ет! Що за дурниці, — заперечив він. — Ти мені дуже подобаєшся. Ми ще чудово поладнаємо, а заради честі дому я не можу дозволити тобі піти звідси. Поживи тут спокійно, ти ж розумний хлопець; побудь трохи зі мною, і побачиш, що ми порозуміємося.
— Гаразд, сер, — погодився я, подумавши. — Я залишусь на деякий час. Звичайно, справедливіше дістати допомогу від родичів, ніж від чужих людей, і якщо ми не поладнаємо, то сподіваюся, що це буде не з моєї вини.
Розділ IV
Я НАРАЖАЮСЬ НА НЕБЕЗПЕКУ В ШООЗ-ГАВЗІ
День, що почався так погано, минув досить добре. Опівдні ми знову їли холодну вівсяну кашу, а ввечері гарячу; вівсяна каша і слабеньке пиво були, напевно, щоденним раціоном мого дядька. Дядько розмовляв мало, але, як і раніше, після довгої мовчанки раптово випалював якесь запитання, а коли я спробував навести його на розмову про своє майбутнє, знов ухилився від цієї теми. В кімнаті поряд з кухнею, куди він дозволив мені зайти, я знайшов силу-силенну латинських і англійських книжок, які з великою охотою читав до вечора. Час минав так непомітно в цьому приємному товаристві, що я майже примирився зі своїм перебуванням у Шооз-гавзі, і тільки вигляд дядька та [184] його очі, які наче гралися в хованки з моїми, пробуджували недовіру.
Я виявив одну річ, що навіяла мені деякі сумніви. Це був напис на першій сторінці тоненької книжки балад у виданні Патріка Вокера, зроблений, очевидно, рукою мого батька: "Моєму братові Ебінізерові в п'ятиріччя з дня народження". Найбільше мене бентежило ось що: оскільки мій батько був, безперечно, меншим братом, то він або припустився дивної помилки, або ж іще до того, як йому сповнилося п'ять років, уже вмів писати гарним, чітким, твердим почерком.
Я намагався викинути це з голови, але хоч і переглянув багато цікавих книжок, старих і нових, історію, поезії і оповідання, думка про батьків почерк не покидала мене; повернувшись нарешті в кухню і знову сівши до вівсяної каші, я насамперед запитав, чи не був мій батько дуже здібний до навчання.
— Александер? Ніколи! — відповів дядько. — Я був багато кмітливіший. Я змалечку був розумним хлопчиком і навчився читати одночасно з ним.
Його слова ще дужче збентежили мене; мені спало на думку, що батько і дядько Ебінізер, мабуть, були близнятами, і я спитав про це. Дядько зірвався зі стільця, і рогова ложка випала з його рук додолу.
— Чому ти питаєш про це? — крикнув він, схопивши мене за борт камзола, і глянув цього разу мені просто в очі; його очі, маленькі, світлі й блискучі, як у пташки, якось дивно кліпали і мружились.
— Що ви хочете цим сказати? — спитав я дуже спокійно, бо був куди сильніший від нього, і мене нелегко було залякати. — Заберіть свою руку. І киньте так поводитися зі мною. — Мені здалося, що дядько насилу стримувався.