— Хто такі це?
— Це, — кажуть, — волиняки-хлібороби, старовинні українські козацькі роди — Смаль-Стоцький з Дорошенком.
Пішли потім Слобожанщина — Дорошенко й Смаль-Стоцький.
Посунув Старий Київ. Нащадки ще тих старовинних родів, що їхні батьки спускались на мерзлих кізяках з гори Андрія Первозванного.
Потім уже, далеко пізніше, на тій горі "возсіяла благодать божа" й заборонено було спускатись, щоб благодаті не пополохати.
Старий Київ іде поважно, думу державну думаючи, становище неньки України обмірковуючи.
— Хто ж вони, кияни ці, туманами історичними оповиті?
— То Дорошенко, а за ним Смаль-Стоцький!
Пішли потім їхні землі: Чернігівщина. Земля Сіверська.
Полки Лубенський, Прилуцький, Пирятинський, Гадяцький, Сарафим Саровський, Іосаф Білогородський, Антоній і Тодосій та інші чудотворці Печерські, і всі святі, помилує й спасе вас, яко благ і чоловіколюбець.
Ось пройшли всі.
* * *
Гуде віче, гуде, гуде. Коли ось оклик:
— Гетьман!
Ущухло все, ніби хтось рипнув серед гурту. Верхи на білій лозині, в супроводі Дорошенка й СмальСтоцького, їде гетьман.
Лозина під ним, як намальована. Гнучка й тоненька… Чистокровна арапська.
Подарунок арапського султана хана Гренер-Огли-Дупало. На гетьмані кирея від Вартгайма й кунтуш од Кадеве А через плече широка стрічка, з написом золотими літерами:
— Made in Germany!
Напис той значить:
— Зроблено у Германії!
Вартгайм і Кадеве — берлінські універмаги.
— Народний український гетьман. Самим народом і ніким більше обраний.
Їде гетьман, як орел.
Срібні остроги в лозину впинаються, боки в лозини від острогів угинаються… Приїхав.
Увіходить у світлицю, а ввесь народ як ізніме:
— Слава! Слава ясновельможному! Слава! Кричить Дорошенко, а за ним СмальСтоцький. А потім Дорошенко разом із Смаль-Стоцьким. А потім СмальС-тоцький, а за ним Дорошенко.
* * *
Сів гетьман.
А за ним сів і ввесь народ.
Отак Дорошенко, а отак Смаль-Стоцький.
Далі Смаль-Стоцький, а за ним Дорошенко…
* * *
Говорили про історичну ролю ясновельможного гетьмана Павла Скоропадського.
Говорили про дальшу роботу на користь землі Української.
Їй-богу, говорили.
І були б щось і вирішили, якби не нагодився на цю всю "музику" Сірко. Собачка.
Біг він тою вулицею, почув галас, підбіг до дверей, послухав, підняв ногу…
— З вашою, — каже, — державою. Простіть мене, — каже, — люди добрі, інакше не можу.
Розбіглося віче з переляку. Думали, що атентат на гетьмана.
* * *
І от же дивіться: санітарія в Берліні на належній височині.
А от є місця, що одгонять, безперечно, неприємно. Терплять.
А дехто навіть принюхується.
"У кожного свій смак", — як той казав.
ЯК ІЗ ХАРКОВА ЗРОБИТИ БЕРЛІН
Найнеобхідніша, найконечніша умова для того, щоб із Харкова зробити Берлін, — це 75 % харківського — та не тільки харківського, а й всеукраїнського — населення поробити соколами.
Не меншебо, як три чверті нашого "медлительного в движеніях" люду божого, все життя своє сидить і співає:
Дивлюсь я на небо, Та й думку гадаю, Чому я не сокіл, Чому не літаю.
Оце в нього в голові.
Бо якби йому "бог крильця дав, він землю покинув на небо злітав".
Чого б його туди потаскало? А як же ж!
Шукать собі долі, На горе привіту, І ласки у сонця, У зірок прохать.
Що йому індустріалізація, що йому електрифікація. Йому крила дайте, щоб він "далеко за хмари полетів "по долю, по ласку".
Тут йому нема ні ласки, ні долі. Може, хоч сонце йолу її дасть.
А не зробити його соколом, так він цілий свій вік сидітиме та на небо дивитиметься!
Так от: треба якогось способу дібрати, щоб поробити отаких усіх соколами, вивести на великий степ і кишнуть.
Киша! Летіть "на льогксм катере". І летіть іменно:
Далеко за хмари, Подалі від світу.
Подалі!.. Подалі!..
Та так, що й не вертайтесь!
Оце як проробимо, тоді з Харкова — раз плюнуть — Берлін зробити.
* * *
Таксі вже в Харкові є.
Треба, значить, шоферів так привчити, щоб вони пильно на вокзалі придивлялись, де чужоземець.
І коли той чужоземець сяде їхати на Тевелів майдан, — хай він його повезе так, як уміють возити в Берліні.
З Олександрівської вулиці хай повертає праворуч, на Холодну гору і їде на Нову Баварію.
З Нової Баварії — на Люботин, з Люботина на Валки, з Валок — на Зміїв, із Змієва на Кінний майдан, з Кінного майдану через Свинячий хутір на Померки, а з Померок уже недалечко й до Майдану Тевелева.
Там уже проста путь по вул. Лібкнехта.
Коли в пасажира шляпа не на голові, а на волоссях стирчатиме, хай шофер ввічливо, — обов'язково дуже ввічливо, — обернеться й каже:
— Цу грос штадт! О! Цу грос!
Під'їхавши до майдану Тевелева, хай одчинить дверці й каже:
— Біте шен!
А після того, як пасажир, хвилин п'ять порахувавши, віддасть йому те, на віщо розрахував п'ять день прожити, хай він скине картуза і ввічливо, — обов'язково дуже ввічливо, — скаже:
— Данке шен!
* * *
Далі справа з бруком, з "мостовими".
Довести харківське шосе до такого стану, як воно в Берліні, тяжкувато, але всетаки можна.
Ми не вимагатимемо від харківського міськгоспу, щоб він це зробив швидко, — дамо йому на це, при його спритності,— років чотириста-п'ятсот!
Але не більше!
Коли він вимагатиме більше, то вже буде бюрократизм і тяганина!
А за чотириста років він мусить це зробити, хоч хай лусне! Розуміється, що для цього він хай не доручає робити брук морякам.
Хай для цього вибирає суходільних людей. А то буде таке, як на вул. Свердлова. Ви колинебудь їхали в Харкові Свердловською вулицею з вокзалу?
Помітили, який там брук?
Він іде такими хвилями-валами, як на морі в бурю.
Їдеш автобусом, а тебе так колише, як на гойдалці.
Кажуть, що будував той брук капітан дальньої плавби, морський вовк, що дуже кохається на морських хвилях і не боїться морської хвороби.
Для моря, щоправда, така "мостова" безперечно дуже підходяща, але для української столиці з її суходільним населенням трішки замарудна.
Вона дуже оригінальна, але хай би її будівника колихало вдень і вночі за таку його творчість!
* * *
Далі.
Візьмімо наші крамниці.
Щоб дорівняти їх до берлінських, треба небагато.
А саме: ціни на крам, виставлений у вітринах, треба ставити якнайдешевші.
А як хто з покупців зайде в крамницю й вимагатиме таку річ, як на вітрині, треба говорити: