І ніякі зусилля, ніякі заборони — ніщо не рятує нашу дичину від безглуздого, нікому непотрібного нищення.
Якби біля гнізда сичало стонадцять гримучих гадюк, Все одно б знищили, все б одно видрали.
І тут "бенц", і… дика качка!
І не боїться "бенц" качки, а качка — "бенца".
Прекрасна річ — Зеє.
Після всесвітньої революції обов'язково треба буде сполучити ці "зее" з нашою Лопанню. Так треба буде зробити.
Річку Одер з'єднати з Віслою, Віслу — з Бугом, Буг — з Дністром, Дністер — з Доном, з Дона тї в Дінець, з Дінця — в Уди, з Уд — у Лопань
У Померках викопати озера і сполучити їх з Лопанню.
Будуть вони зватись "Лопань-Зее".
Тоді можна буде з Померок просто без пересадки, човном аж на Wann See чи на Scharmutzel-See[31]. Лопань перед тим треба буде почистити.
"ЇХНІЙ САНАТОРІЙ"
"Їхній" санаторій — це, значить, не наш санаторій, а їхній.
Який же він є, цей "їхній" санаторій? Давайте зовні…
Санаторій зовні — непоганий. Він на березі прекрасного величезного озера.
Озеро його обхоплює з трьох боків, — виходить, отже, що санаторій на півострові.
Він увесь у зелені. Круг. його — садок і парк із віковими деревами…
До його веде чудесна каштанова алея, і каштани ті, величезні, столітні, поспліталися ціж собою могутніми своїми вітами.
Будинок уквітчаний диким виноградом і трояндами.
Перед санаторієм — квіти.
Півколом він обсаджений плазучими трояндами.
Троянди якраз цвітуть різнокольоровими махровими квітами, утворюючи якийсь червонобіложовторожевий химерний вінок.
Це був колись поміщицький маєток, що його новий хазяїн, лікар, пристосував до санаторія.
І не помилився новий хазяїн: кращого місця для санаторію не вигадаєш.
Ліс, вода, повітря….
Тиша…
Не поганий їхній санаторій зовні.
* * *
А як насправді — хіба це санаторій? Подумайте самі.
Чоловіка всетаки до півсотні хворих — і один лікар.
А хворі є такі, що потребують спеціальних методів лікування — і водою, і світлом, і електрикою, і всякими іншими методами та способами…
І — один лікар.
Громадяни! Санаторій чоловіка на 50 люду — і нема канцелярії!
Я його навіть за санаторій не вважаю. Нема канцелярії! Та як же це так?
Я шукав-шукав, як приїхав, канцелярії з написом "Без доклада не заходити" і не знайшов.
Хотів уже вертати, бо що ж воно, думаю собі, за санаторій такий, коли він не має канцелярії.
І зава канцелярії нема, і діловода нема, і скарбника нема, і друкарниця на машинці не стукає!
Граждане! Душу ви мою помилуйте, завхоза нема!
Їй-богу, нема завхоза! (Величезне, санаторійне господарство, не маленький же ж інвентар (та ще який інвентар!), і ніхто їм не завідує…
Ні завхоза, ні помзавхоза, ні канцелярії в завхоза!
Нічого нема!
А санаторій є!
І, кажуть, що постановкою діла це один з кращих санаторіїв біля Берліна, бо його рекомендують кращі берлінські професори.
Каптенармуса, чи як його, і того нема!
Зава кухнею нема!
Дружина директора санаторія, їжу для хворих готує!.. Факт!
Неймовірно!
* * *
Я присусідився якось до Милосердної сестри. Милосердна сестра не німкеня, а шведка, я так саме не німець, — виходить, отже, що ми земляки, — я її й запитую:
— А де ж ваш, питаю, місцьком?
— Вас іст дас місцьком?
— Місцьком — це таке, вроді,— ну, як вам пояснити — таке, що без нього ніяк не можна. От і в нас, у редакції, є місцьком… І взагалі…
Не розуміє…
Тоді я думаю: дай я її про вищу інстанцію запитаю.
— КРК, говорю, у вас є?
— Ніхт ферштейн КРК1
"Ах ти, думаю, боже мій, невже й КРК нема?"
— Ну, а як же ж конфлікти з адміністрацією і взагалі профрух там, засідання і т. д.
Вона слухаласлухала, потім устала й принесла мені склянку молока.
— Дізе? Біте шен![32]
— Ну, нещасна людина!
Я їй про КРК, а вона мені молоко несе. Покивав я сумно головою:
"Скільки ж, — сам собі подумав, — з вами тут треба профсоюзної пророботки".
* * *
Бачу, що і сестра, і покоївка, і служниця працюють більше, як по 8 годин. Питаю:
— Ну, а нагрузка? Чи Там надурочні як у вас? Не розуміють.
Нема в них цього.
Узагалі з профроботою слабкувато тут. Нічого! Колись і тут буде.
* * *
Підійшов я тоді з другого боку до санаторійного життя. Хворих почав агітувати.
— Товариші! От уже два тижні, як з вами тут лікуюсь, а ми ще ні разу свого лікаря не били.
Здивувались.
— Чого ви дивуєтесь? Це ж санаторій?
— Санаторій!
— Що ж це за санаторій такий, що лікар і досі не битий? І не "мативирований"?
— За віщо?
— Як за віщо. А от бачу, вам, наприклад, дають суниці, дають курку, дають он різні пироги з ягодами, а я вже п'ятий день на самому молоці сиджу. Що, я не однаково з вами плачу?
— ??
— Тактак. Вас он і в ванни водять, і душі різні вам роблять, і електрикою вас лікують, а мене поклали і нічого мені не роблять.
Прийде та снитає:
— Gut?[33]
І пішов далі.
Що це за ставлення?
Що ви от в моноклях ходите та через годину краватки міняєте, так до вас так, а як у мене один костюм, так мені молоко та лежать? Що це таке?
Місцькома нема, КРК нема, ящика для скарг ніде не бачу, що ж робити?
Знизують плечима.
— Та ви, кажу, плечима не знизуйте, а давайте сьогодні ввечері, отам під берестками, як він з купання йтиме, я на його ковдру накину і почну… А ви поможіть, бо сам я, мабуть, не подужаю. Та одмолотимо так, що аж кректатиме, — тоді знатиме як лікувати…
Нічого з моєї агітації не вийшло: не погодились. І хай! Самі потім жалкуватимуть, як їх на молоко посадять.
* * *
Якось увечері, після десятої, коли вже хворі лягають спати, я через вікно потихеньку лізу в садок. Чую регіт.
— Куди то ви, гер?
— Як куди? В садок!
— Так чого ж через вікно, хіба дверей нема?
— Так уже ж, кажу, десята година!
— Так що ж?
— Як так що ж? У нас по санаторіях після десятої у вікно ліземо, щоб лікар не побачив! А потім, вертаючись, до сестри, як вона побачить: "Сестричко, не кажіть же лікареві! Я вам уже… той!"
— Ходіть через двері краще! Як ви самі не хочете зрозуміти, що для вас корисно, а що шкідливо — ніякими ланцюгами вас у кімнаті не вдержиш!
І з санаторія не викинули! От чудаки!
* * *
Взагалі, якийсь такий санаторій не такий, як у нас і Усе тобі дозволяють, ніхто на тебе не кричить. Хочеш лікуватися — лікуйся! Хочеш дурня валяти — валяй.