— Димов! — скрикнула Ольга Іванівна і зашарілась від радості.— Димов! — повторила вона, кладучи йому на груди голову й обидві руки.— Це ти! Чому ти так довго не приїздив? Чому? Чому?
— Коли ж мені, мамусю! Я завжди зайнятий, а коли буваю вільний, то все так випадає, що розклад поїздів не підходить.
— Але яка я рада, що бачу тебе! Ти мені цілісіньку ніч снився, і я боялась, як би ти не захворів. Ах, коли б ти знав, який ти любий, як ти вчасно приїхав! Ти будеш моїм рятівником. Ти один тільки можеш врятувати мене! Завтра буде тут надзвичайно оригінальне весілля,— казала вона далі, сміючись і зав'язуючи чоловікові галстук.— Одружується молодий телеграфіст на станції, якийсь Чикельдєев. Вродливий молодий чоловік, ну, досить розумний і є в обличчі, знаєш, щось сильне, ведмеже... Можна з нього молодого варяга малювати. Ми, всі дачники, піклуємось про нього і дали йому слово честі бути в нього на весіллі... Людина небагата, одинока, несмілива, і, звичайно, було б гріхом відмовити йому у співчутті. Уяви після обідні вінчання, потім з церкви всі пішки до квартири молодої... розумієш, гай, спів пташок, сонячні плями на траві, і всі ми різнобарвними плямами на яскраво-зеленому фоні — надзвичайно оригінально, в стилі французьких експресіоністів. Але, Димов, у чому я поїду до церкви? — сказала Ольга Іванівна і зробила таке обличчя, наче вона от-от заплаче.— У мене тут нічого немає... буквально нічого! Ні сукні, ні квітів, ні рукавичок… Ти мусиш мене врятувати. Коли приїхав, то, значить, сама доля велить тобі рятувати мене. Ось тобі, мій любий, ключі, їдь додому і візьми там у гардеробі мою рожеву сукню. Ти її пам'ятаєш, вона висить перша... Потім у кладовій з правого боку долі ти побачиш дві коробки. Коли відкриєш верхню, то там усе тюль, тюль, тюль та різні клаптики, а під ними квіти. Квіти всі вийми обережно, постарайся, любчику, не пом'яти їх, потім я виберу... І рукавички купи.
— Добре,— сказав Димов.— Я завтра поїду і пришлю.
— Коли ж завтра? — спитала Ольга Іванівна і глянула на нього здивовано.— Коли ж ти встигнеш завтра? Завтра відходить перший поїзд о дев'ятій, а вінчання об одинадцятій. Ні, голубе, треба сьогодні, неодмінно сьогодні! Якщо завтра тобі не можна буде приїхати, то пришли з розсильним. Ну, йди ж... Зараз має прийти пасажирський поїзд. А то ще спізнишся, любчику.
— Гаразд.
— Ах, як мені шкода тебе відпускати,— сказала Ольга Іванівна, і сльози набігли їй на очі.— І навіщо я, дурна, дала слово телеграфістові?
Димов наспіх випив склянку чаю, узяв бублик і, лагідно посміхаючись, пішов на станцію. А ікру, сир і білорибицю з'їли два брюнети і товстий актор.
IV
Тихої місячної липневої ночі Ольга Іванівна стояла на палубі волзького пароплава і дивилася то на воду, то на мальовничі береги. Поруч неї стояв Рябовський і говорив їй, що чорні тіні на воді — не тіні, а сон, що, дивлячись на цю чаклунську воду з фантастичним блиском, дивлячись на бездонне небо і сумні, задумливі береги, які говорять про марність нашого життя і про існування чогось вищого, вічного, блаженного, добре б забутись, вмерти, стати спогадом. Минуле пошле і нецікаве, майбутнє нікчемне, а ця чудова, єдина в житті ніч скоро скінчиться, зіллється з вічністю,— навіщо ж жити?
А Ольга Іванівна прислухалась то до голосу Рябовського, то до нічної тиші і думала про те, що вона безсмертна і ніколи не вмре. Бірюзовий колір води, якого вона раніше ніколи не бачила, небо, береги, чорні тіні і якась незрозуміла радість, що сповнювала її душу, говорили їй, що з неї буде велика художниця і що десь там за далиною, за місячною ніччю, в безконечному просторі чекають її успіхи, слава, любов народу... Коли вона, не кліпаючи, довго дивилась у далечінь, їй ввижалися юрби людей, вогні, причувались урочисті звуки музики, захоплені вигуки, сама вона в білій сукні і квіти, які сипалися на неї звідусюди. Думала вона також і про те, що поруч неї, спершись на борт, стоїть справжня велика людина, геній, божий обранець... Усе, що він створив досі, прекрасне, нове і незвичайне, а те, що він створить з часом, коли змужніє і зміцніє його рідкісний талант, буде подиву гідним, незмірно високим, і це видно з його обличчя, з манери висловлюватись і з його ставлення до природи. Про тіні, вечірні тони, про місячний блиск він говорить якось особливо, своєю мовою, і мимоволі почувається сила його влади над природою. Сам він дуже гарний, оригінальний, і життя його незалежне, вільне, йому чуже все житейське, воно скидається на життя птаха.
— Холоднішає,— сказала Ольга Іванівна і здригнулась.
Рябовський закутав її своїм плащем і промовив журно:
— Я почуваю себе під вашою владою. Я раб. Навіщо ви сьогодні такі чарівні?
Він весь час дивився на неї, не відриваючись, і очі його були страшні, і вона боялась глянути на нього.
— Я до нестями кохаю вас...— шепотів він, дихаючи їй на щоку.— Скажіть мені одне слово, і я не буду жити, покину мистецтво...— бурмотів він, дуже схвильований.— Кохайте мене, кохайте...
— Не говоріть так,— сказала Ольга Іванівна, заплющуючи очі.— Це страшно. А Димов?
— Що Димов? Чому Димов? Яке мені діло до Димова? Волга, місяць, краса, моє кохання, мій захват, а ніякого Димова немає... Ах, я нічого не. знаю... Не треба мені минулого, мені дайте одну хвилину... одну мить!
У Ольги Іванівни забилося серце. Вона хотіла думати про чоловіка, але все її минуле з весіллям, з Димовим і з вечоринками здавалося їй маленьким, нікчемним, блідим, непотрібним і далеким-далеким... Справді: що Димов? Чому Димов? Яке їй діло до Димова? Та чи й існує він у природі, і чи не сон він тільки?
"Для нього, простої і звичайної людини, досить і того щастя, яке він уже мав,— думала вона, затуляючи обличчя руками.— Нехай осуджують там, проклинають, а я от на зло всім візьму й загину, візьму от і загину... Треба зазнати в житті всього. Боже, як страшно і як хороше!"
— Ну що? Що? — бурмотів художник, обіймаючи її й жадібно цілуючи руки, якими вона слабо пробувала відсторонити його від себе.— Ти мене кохаєш? Так? Так? О, яка ніч! Чудова ніч!
— Так, яка ніч! — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі, блискучі від сліз, потім швидко озирнулась, обняла його й міцно поцілувала в губи.