А Жабеня із рук до рук,
Неначе м'яч, літало.
Не полічити, скільки уст
Його поцілувало!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ХIII
Не гріє сонечко,— пече,
Все дужче припікає...
"Води, води! Шаплик тече!" —
Це Водяник гукає.
Та взяти де тії води...
У полі, без криниці
"От так в похід тепер і йди!
Водиченьки, водиці!.."
Побігли врозтіч вояки.
З калюжі хоч набрати...
Ростуть у полі будяки,—
Води ж ніде не знати.
"Та ж гаряче! Вогнем пече!
Ой гину, умираю!..
Казав тобі: шаплик тече..."
Хтось буркнув: "Це я знаю".
І Водяник червоний став,
Замаяв бородою,
"Назад!" — щосили закричав,
Махнувши булавою.
І військо рушило назад.
На крилах полетіло.
І кожний був безмежно рад,
Що так скінчилось діло.
XIV
Сидить в садочку Жабеня,
Замислилось, схилилось...
І дві сльозинки, як роса,
По личку покотилось.
Але мокисне жабеня
Веселу мало вдачу:
Вже чути й пісеньку його
Простесеньку, дитячу:
"Сумно, мені сумно...
Серденько щемить..;
На озера сині
Думонька летить.
Мокне в тих озерах
Матінка моя...
Люба, подивися,
Як сумую я..."
— А де ти, де ти, Жабеня? —
Почувся голос з хати.—
Пора обідати! — Його
Не треба довго ждати...