Небо було чудове, широке, синє. Єдине небо, якого більше ніде нема. Дивилось звисока на цей земний світ, трохи згорда, трохи поблажливо... Але воно має повне право на те. Його краса, його величність... Вкриває землю навкруги, носить на собі хмарини, має дощ, росу, блискавки. Має чудове, незрівняне сонце... Чого ще треба тобі, дивна людино? Чого? Розуму треба. Розуму. Трошечки розуму, щоб вміти розумно жити, щоб щось творити, щось давати життю. Трошечки того людського розуму, що дає бажання щастя, розуміння свободи, поняття честі.
Йшло до Великодня... На полях від ранку до вечора ходять орачі. З вирію повертають птахи. Школу розпустили. Олег Левинський також приїхав додому. Кожного вечора над селом бамкає дзвін, і люди йдуть говіти.
У суботу перед вербною неділею майже ціле село йде до церкви. Мала церква далеко не вміщає людей. Гарне свято. Пригадує Христа, що їхав у Єрусалим на ослі. Народ з пальмовими гілками стелить йому свої одяги, гукає осанну... Христос їм не вірив. Велика його душа чула, що завтра вони будуть гукати "Розпни Його!" Він боліє над людською безрадністю, несвідомістю їх людського, розумного первня. Він знає їх до глибини, через те сьогодні не радіє з їх захоплення, так само, як завтра не осуджує їх. "Вони не знають, що творять. Прости їм. Отче".
Матвій дуже любив це свято. Не раз брав свою стару, ще "за отлічіє і успєхі" даровану на іспиті в школі Євангелію і вголос читав ті глави страждання і воскресіння Христового. А після міркував:
— У житті завжди є так. Діти мої. Ніколи не возгордіться, коли вас хвалять, і ніколи не падайте духом, коли вас гудять. Робіть добро й вірте в себе.
У вербну суботу ціла Матвієва родина в церкві. Мати наперед всім насукала свічок. Добрих, з чистого, пахучого воску. У церкві й біля церкви повно народу. Темний, хоч зоряний вечір. У церкві співають. Тісно. Григорко Деберний вносить дві величезні в'язки вербових галузок з котиками.
Народ тиснеться. Молодий священик, що заступає хворого о. Клавдія, швидко роздає вербу. Над людьми замиготіло безліч свіжих галузок. Хто вже дістав своє, витискається надвір і засвічує свічку. Одна, дві, десять, безліч горіючих свічок| Додому ще не йдуть. Стоять з палаючими свічками й чекають кінця вечірні. Обличчя кожного якесь натхненне. У темноті ночі воно ніби горить і світить... Всі рухаються. Малі. хлопчики біжать ззаду й б'ють один одного вербою. "Не я б'ю, верба б'є, Великдень за тиждень..."
Володько був також у церкві. Він стояв у тісноті на крилосі в товаристві Олега, Романа й інших своїх товаришів. Він | не належить до церковного хору, але став на крилос, бо в церкві нема місця. Крилос трохи підвищений, і він може дивитися понад голови народу.
Спереду церковий хор. Він сьогодні у повному зборі. Там Антін, там Ілько, там Володьків батько. Не дивлячись на старість, він все-таки заходив на крилос, бо любив співати. З дівчат там Настя, Одарка й Наталка... Ганка також у церкві, але вона тепер не ходить співати. Вона стоїть між дівчатами серед церкви.
Володько часом поглядає на Наталку. Так рідко її бачить і ще майже не говорив з нею. Хотів би затягнути її до читальні. Там готуються до нової вистави, і добре було б, щоб Наталка взяла в ній участь. Вона напевно могла б грати на сцені.
Вона стоїть спереду й співає. Обличчя її освітлене ясно сяйвом свічок, її очі блискучі, вії довгі й рівні. Володько бачить її у профіль. Йому хотілося б, щоб вона помітила його, але вона стоїть рівно, не оглядається, спокійна й зайнята співом.
Аж коли почали давати вербу, і всі заворушилися, вона також повернулась. До неї нахилилася Настя й щось їй шепнула. Наталка усміхнулася й кинула погляд туди, де стояв Володько. Це помітив також Олег. Він шепнув Володькові:
— Гарна дівчина. Ні?
Володько не знав, що сказати. Після промовив:
— Дуже хотів би дати їй одну ролю. Але вона не хоче...
— Дай їй. Затягни її до читальні. Обов'язково! — сказав Олег.
Потім всі почали виходити. На цвинтарі повно народу. Володько слідкував, куди піде Наталка. Хотів підійти до неї й заговорити, але як? Ось вона стала в гурті дівчат під дзвіницею. У кожної дівчини верба й свічка. Щось говорять, сміються. Наталка також сміється.
— Володьку,— каже Роман.— Зайдім до нас...
— Ні. Я мушу переговорити з дівчатами... А ти куди,
Олеже?
— Додому. Заходь. Будеш у читальні/
— Певно. До побачення! — Володько це говорив, але думав про інше. Він бачить, що до дівчат підходить Кіндрат і кожну б'є вербою. Хоче підійти до них також, але в той час чує удар верби.
— Не я б'ю, верба б'є... Це Ганка.
— Це ти? — здивовано питає. Ганка сміється.
— Певно. Не бачиш? Чого такий смутний? Де буваєш? Давно тебе не бачила. Може б, мене провів...
— Добре,— каже він. Йому було приємно. Сердився сам на себе. Біля нього дівчина. Вона весела, вона сміється, вона щось його питає. Чому ж він не радіє з того? Чому не заговорить з нею як слід? Але він все-таки її проведе. "Не побачусь з нею",— промайнула тимчасом думка.
Вийшли з Ганкою на вулицю. Проти церкви "біля козака" натовп людей. Течія людей, що пливе поволі від церкви, тут роздвоюється. Одні йдуть направо, вниз, інші наліво. Ще інші зупиняються біля натовпу. Скрізь свічки, огники, тихий гамір. Ганка також несе свічку. Вона закриває її правою долонею, щоб не погасла.
Володько провів її аж додому. Тут біля перелазу прощається.
— Ти якийсь дивний,— казала Ганка.— Я не розумію... їй-Богу!
Володько не відповідав.
— Ви ходите туди? На гору? — казала далі Ганка.— Я знаю. Мені казала Одарка.
— Часом,— промовив Володько.— Ми тепер нікуди не ходимо. Часом заходили до Насті. Але рідко.
— Ну... — казала химерно Ганка... — Так добраніч... Твоя свічка погасла...
— Ха. Все одно не донесу. Добраніч!
Володько повернувся й пішов назад під гору. По дорозі зустрічав людей. Зустрів також Наталку. Вона йшла з Ільком. Свічка її горить.
— Здоров! Куди біжиш? — гукнув Ілько. Володько підійшов до них.
— Додому. А де твоя свічка?
— А твоя?
— Погасла. Зате як гарно горить у Наталки... Вийняв свою зім'яту свічку й засвітив її від Наталчиної. При тому глянув на неї. В той час надбіг Демид. Він вже минув свою хату, а куди йде, невідомо.