Та коли Андрій потиснув ґудзик дзвінка, за дверима озвався вольовий, жіночий голос, що його пізнав навіть Іван. Ольга.
— Хто там? — питав голос.
— Свої! — відповів Андрій. Двері відчинилися і в їх обрамленні, жінка, що нагадує базарну сидуху царського часу. Товста, брезкла, посивіла. Іван, який не бачив її від часу хутора, приголомшений.
— Андрюша! Добро пожаловать! — заговорила жінка... Ніякого здивовання, ніякого ура. Мов би повернувся він щойно з прогулянки.
Наперед втягались валізи, за валізами їх власники, мокрий від поту Андрій обняв суху Ольгу.
— А ето кто будєт? — вирвалось у неї дуже безпосередньо, дивлячись на Івана. Іван стояв при дверях, злегка посміхався.
— Та ж Іван! Не впізнаєш? — казав на це Андрій.
— Іван! — викрикнула нарешті Ольга, мов би прокинулась від сну. Її очі збільшились і заблищали.
— Та він же й є, — буркнув той, ніби сам не був цього певен.
Вони обнялись, на щоках Ольги з'явились сльозини... З іншої кімнати вийшов, високого зросту, у розхристаній сорочці юнак, дуже подібний до Ольги в часи Канева.
— Це наш Юра, — казала Ольга. — Привітайся з батьком, — додала вона.
Юнак подав Андрієві руку, Іванові кивнув головою і сказав басом: Очєнь пріятно.
Це і було все. Ніхто нічого не питав, найбільшою увагою користались валізи, Ольга одразу забрала їх пі свою команду, Івана забрав Андрій до своєї робітні... Почалось роздягання, вмивання. Ольга готовила сніданок, їли сливе на ходу, Андрій збирався відходити, Іванові вказали на канапу, де він може прилягти. Все це діялось швидко, байдуже, без ніяких розмов.
Навіть Іванові, з його досвідом в'язничного "молчать", це тут видалось дивним, балакуча Ольга, балакучий Андрій стратили мову. Іван ледве видобув з Ольги кілька слів про Петра та його Катерину. Петра забрали в армію й він не вернувся, його чудова Катерина Львівна довго трималася в Києві, пережила навіть німців, але не пережила "наших"... Скінчилася недавно з голоду, як і багато інших, особливо громадян старшого віку.
Але ближчих, детальніших відомостей про це місто Іван так і не зміг дістати. Все заніміло. Навіть не скажуть як перед тим звалась та вулиця. І все таки, єдиним джерелом інформації для Івана, лишилась Ольга. Мовчить, мовчить і враз вирветься:
— Ти, Іване, здається, зовсім рухнув з глузду. Ну, на якого дідька, скажи, ти сюди приїхав? Чи ти знаєш, що з тим нашим Києвом сталося? Його били татари, били німці, але добили аж тепер "наші". Він ще дихає, але його нема. Ти бачив киян? Прокажені. Не торкайсь, стратили голос... Не кажу — український. Про те вже забудь. Але й взагалі. Все заніміло. Тебе тут не припишуть... Де дінешся? Тут, Іване, для тебе нема місця, ніколи не було, а тепер... Навіть не думай. Там ти ще був, але тут нема.
Така ось вам та Ольга, таке могло з неї вирватись, але тільки з Іваном і суворо сам-на-сам, мала до нього ще довір'я, відчувала, що це ще змотлошене відлуння давнього Канева, вона не мала поняття, що з тим Іваном весь час діялось, але вона знала, що його гнали, як лисого чорта, по всіх пекельнях, а це значить, що в ньому ще щось тліє з чеснот її мами. Такі не зрадять.
А одного разу, Ольга навіть на таке відважилась:
— А де ж та твоя Віра? Казали, що ти за нею їхав...
Іван тут до того стратився, що виглядав, як битий пес.
— Ми її втратили, — вирвалось у нього, мов би там підпалили порох.
Ольга не питала більше, це було і так нечуване, Івана, видно, вразило це за живе, він кривиться. Віддячився їй своїм питанням, що вона знає про Мар'яну.
— Та нічого не знаю, — казала та з серцем. — Вона в Каневі... А туди ніяких доріг. Батьки померли.
От воно й все, що могла то могла, за більше вибачай. Але Іван з цим не згідний, він збирається, будь-що-будь, знайти туди дорогу, ось тільки впорається тут з Києвом, він же мусить відвідати святеє-святих цього мовчання під назвою НКВД.
Бо ж то Київ, як не кажи, все ще жив, дуже по своєму, загрозливо, погрозливо, кволо... Горіла електрика, совались сюди й туди, трамваї, виходили сердиті газети, масово, куди лиш не глянь, подобизни ,,батька народного", а коли йти вулицею, от хоч би Леніна, та аж на диво, цвітуть каштани.
Отже Київ все таки є, це живий факт, в нім треба за щось зачепитися, це зветься "приписатися", за чергою дістати документи — слово, що звучить урочисто, у Івана ж бо лиш папірець з печаткою комендантури міста Берліна на переїзд до Києва і на цьому крапка. Кінець. Мертва зона. У якій чекає на нього "діло" СМЕРШ-у.
Як його, скажете, з цим таким впоратись? Потрібна помічна рука, але хто її подасть? За Іваном існує ще магічне слово Андрій, але Андрій був лиш Андрій, у Берліні — його сіятельство князь Волконскій, за панібрата з маршалами, "гей ухнем" за столами, але тут він, як і всі, сіра порція в масці страху, навантажена обов'язками, вічно зникаюча, нікому нічого не говоряча. Гляньте, либонь, на його мундир і той вам скаже. Лиш пагони стричать, як пагони, все ж бо решта — дегенерація недавньої могутности, можливо тому, що там був у нього "денщик" Кузьма, тож то тут лишень Ольга, яка одразу, заявила, що денщиком його не збирається бути, а самому йому не збувало для цього часу.
Не збувало у нього цього і для Івана, тому він мусить впоратись на власну руку. У Києві ніколи не приписували приходнів отак на добрий день, тепер же ця справа унеможливилась взагалі. З ніякими документами. Тож то з Івановими — забудь думати.
Одначе, він таки, будь-що-будь, — йде, з дуже не легким серцем, спочатку до міліції району, знаючи, що йому там скажуть: Ґражданін. Прошу абратітся... Да, да, да! Ви знаєте. Назвуть навіть вулицю й номер, хоч ви і так гаразд знаєте, хто це і де це.
Це нагадує Іванові один червень, сімнадцять років тому, коли його позбавили хутора. Тоді він так само швендявся по цих вулицях... І тоді було літо, і також гаряче, хоча на серцю, як тоді, так і тепер — мороз. І порожньо в цілому світі, байдуже, як там спинається дибки Хмельницький на тому бронзовому огирі. Давно, вельми давно, це діялось і, здавалось, минуло, але ось вернулося... І хтозна коли скінчиться.
А коли вже "по інстанції" опинився на тій площі Софії, перед тим Богданом, у тому пласкому будинку НКВД, бо не хотілось відкладати на завтра болючого зуба, випало воно аж не так зле. Можливо, той його папірець берлінський, не був аж таким вже папірцем, на нім підпис гідний потрапити в історію з любим Кутузовим, а по-друге — Іван не втримався, щоб не зазначити з яких він Морозів.