Та ось появляється знов жінка в жалібній вуальці, в руці у неї якісь папірці, вона підходить до свого супутника і пів голосом, німецькою мовою, каже: — Гаразд! Все добре. Ходім!
І вони спокійно відійшли. І на цьому цей випадок скінчився. Одна лиш коротка хвилина... Такий собі примхливий момент. Нічого не лишається, як його забути.
Ще, правда, вдома Нестор Сидорук, розповів про це своїй дружині Ірині.
— Такий, скажу тобі, лорд, забери лиш ту ватянку і назви Галіфакс.
— Надіюсь не той, що робив з Гітлером Мюнхен?, •— жартувала Ірина.
— Скорше залишок з-перед великого Жовтня... Що проліз крізь вухо його голки, — говорив Нестор і було видно, що його це проймає... І воно таки з цього почалося, дарма, що їм не до якогось там чолов'яги з тим "Ост", яких розвелось тепер мільйони, а що мають вони — Господи Боже — скільки того добра, ось хоч би знов ті фронти, що не сьогодні-завтра, змусять їх залишити і це (котре за чергою), ледве загріте місце і шукати хто зна де іншого в глибині подій, що концентруються в цьому вузькому закутку прабабці Европи.
Так, Нестор і Ірина Сидоруки, з кінцем грудня, за мрячної, з легким сніжком, погоди, навантажені валізками, залишають це місце і по двох місяцях аравійського блукання, опиняються в оселенню з назвою Тавбах, шість кілометрів на схід від славнозвісного Ваймару в герцоґстві Тюрінгія. Був це кінець місяця лютого 1945.
Сталося все стихійно, ніяких плянувань, черговість випадків. Місто Ваймар ніяка мета. Комусь захотілося, щоб так сталося і воно сталося. Назвім це фатумом, приреченням, неминучістю, але факт лишається... І є він вражаючий. Елегантні будови, чепурні палацики, тінисті парки... Тут творилися поеми, компонувались симфонії, визрівали філософські концепції.
І враз, виключно з волі Небес, тут появилися полчища втікацтва, не питайте чому й для чого, а просто тому, що так захотіла Велика Друга Світова війна, воля якої, як і кожної стихії, не піддається зрозумінню. По ажурних вулицях Парнасу германів, загомоніли гутірки чисельних народів Сходу Европи, а в тому, також, не мало тут знаного, народу землі української.
Вельми не звичне, дуже химерне явище, щось десь мусіло дуже вражаюче статися, а тому дивіться і бачте, сливе кожного вечора, біля години десятої, коли люди звичайно збираються до відпочинку, радіо-висильня Ваймару, напруженим, втомленим голосом сповіщала: Achtung, achtung! Увага, увага! Сильні з'єднання ворожих бомбардувальників появились на заході з керунком на Ерфурт, Ґота, Айзенах, Ваймар, Єна, Галє... Десять хвилин глибокої тиші і далі різкими зойками зривались сирени. Все, що живе, зникало під землю. На поверхні лишалися церква Гердера, школа Вілянда, будинок Ґете, театр Шіллера, палац Карла Авґуста... А коли ті з'єднання появлялися, тоді будинок Ґете відкривався, як розбита валіза, палац Карла Авґуста розсипався у звалища, а ґонтами церкви фон Гердера, на ранок, українські селянки, варили сніданок.
Несторові з Іриною пощастило оселитися поза зоною цього інферна, у древньому, битому часом поселенню на шляху Ваймар-єна здовж річки Ільму. З великим зусиллям, проти волі власника дому, їх втиснуто до комірки розміру пачки сірників на другому поверсі старовинної споруди бауера Оскара Візера з подвір'ям середньовічної фортеці, з мурами, брамою, вартовим псом, півником на даху, що вказує напрям вітру. Від віку безпечне місце з безпечним людом, що його аж тепер знайшли "з'єднання" і безпардонно, ніч-що-ніч, заганяли до склепу з картоплею, де сиділось зі запертим віддихом та вслухалося до барабанного дійства літаючих фортець.
Для Нестора, що прибув сюди з України, ця гістерія додавала переконання, що життя може бути блудним і брудним не лишень на його варварській батьківщині з її революцією, але також у філігранних, як кришталь, храмах, де, здавалось, місце тільки для богів та їх весталок. Люди не часто мають нагоду переживати катаклізми таких розмірів, а тому це дивувало... І вимагало пояснення.
Нестор має для того нагоду, у Ваймарі сотворено комітет допомоги втікачам Харкова, Києва, Львова... Точились бої не лишень з арміями Сталіна за бути чи не бути Райху тюрінгських фрау, але також з емісарами комітету за бути чи не бути їх "штубен" і головним фельдмаршалом цієї загрози, від імени комітету, був Нестор Сидорук. Велись бої, формувались атаки, з бою бралось кожний центиментр тавбахських кімнат, червонощокі, міцні фрауен боронились, як львиці. А скільки трагедій, розпачу, несподіванок.
І одна з таких несподіванок затямилась особливо... Неприступна фортеця на Мюллерштрассе села Мелінґену, три кілометри в напрямку Єни. Старий, кремезний бауер, мальовнича під носом люлька, кам'яна твердість обличчя. Рівний, спокійний, незрозумілий тюрінгський говір, у нього одна кімната вільна, але належить вона синові, а син на фронті і закон охороняє її недоторкальність.
Добре, гаразд, зрозуміло, але там ось у Ваймарі під бомбами жінки і діти. І треба з цим щось зарадити. Обличчя кремезного бауера лишається непорушним, одначе Нестора це не зражує, він посилює наступ і, здавалось, кремезний бауер збирався до відступу... Коли це враз навинається молода жінка, що зійшла зверху і несподівано звернулась українською мовою: — Вибачте... Я вас дуже прошу залишіть їм ту кімнату, їх син ранений і має ось приїхати. Старий не хотів вам цього казати, — говорила вона спокійно до Нестора.
Нестор здивований, хотів запитати, хто вона й що вона, але те її обличчя... Бліде, заклопотане, великі карі очі... Видно, їй щось догарає, чи не є вона часом вагітною. Нестор лиш на неї глянув і сказав: — Ну, гаразд. Вибачте за турботу. До побачення. — Із цим відійшов.
Така ось вам маленька, ніби звичайна, зовсім випадкова зустріч, але за нею стільки незвичайного і великого, над цим слід зупинитися, коли б не такий час. Довкруги стільки незвичайного, властиво все, як бачать очі, незвичне — бачиш, дивуєшся, а проходиш мимо. І забуваєш.
І навіть сама година на диво незвична, до глузливости теплий, до здивовання ранній квітень, сонце та сонце, розцвілі черешні... Лишень ті, раз-у-раз, літаки, і сирени, і вибухи. Появились також низьколетні, що виривались несподівано з-поза того он гаю і обсипали кулями, що лиш десь рухалось. По садах та гаях дівчата рили довгі зиґзаги ровів, ґавляйтер Ваймару очайдушно закликав усіх і все до спротиву.