Я намагаюсь не думати чорними думами, байдуже, що нас чекає. Ти мій, я це знаю! Люблю Тебе, хочу Тебе і чекаю на Тебе в моїй келії. І молюся. Твоя Віра".
І між іншим, вона почала цікавитись фронтом, особливо тим східнім, вечорами, о дев'ятій, разом з Гансом, вона слухає звідомлення Головного командування. І довідалась, що совєтів вигнано знов з Харкова, а це значить, що їх листування з матір'ю може продовжуватись. Але від батька... Мовчанка. Глуха, мертва, моторошна.
Зате від Еріха — лист за листом, а в суботу приїхав і сам. Увігнався прожогом, схопив її в обійми і так вони тієї ночі розходились, аж коли до вікна втискався ранок. Ранком на кухні лунає довга, голосна розмова, у якій голос Еріка домінує цілковито, Віра не розбирала слів, але розуміла, що це про неї. Не зійшла до сніданку, Еріх все їй притащив, все схвильоване. — Не можуть зрозуміти, що ніяке ґештапо тут не поможе, — викрикував він продовження мови кухні. — Заберуть! Я їм сказав: заберуть тебе, заберуть мене. За що? Що я полюбив добру, благородну дівчину? Кого я цим зраджую? Мої рани? Мій хрест залізний?
Сиділи разом, весь день разом у повній облаві, о одинадцятій, не прощаючись зі своїми, Еріх від'їхав, наказавши Вірі, не просити у них ніякого вибачення, не говорити з ними, аж поки не заговорять вони і тільки по людськи.
Але в понеділок рано, коли Віра, без сніданку, вийшла кормити худобу, до неї підійшов Ганс і почав казати, що даремно вона гнівається, що вони ні в чому її не винують, а лиш затурбовані, щоб не сталося гіршого. Віра це розуміла, зайшла до кухні, зо всіма віталася, з Еммою навіть обмінялась посмішкою. А коли дійшло до розмови, Емма зазначила, що цілу ту завірюху зчиняє Гільда, яка погрожує ґештапом, що вони і хотіли сказати Еріхові. На селі про це мови і мови, люди поділені, багато за Еріхом, лиш не мають відваги це сказати.
Віра слухала, розуміла, мовчала, терпіла, минали і минали дні, приходили і приходили, дуже знані, лист з листом, вісті Еріха з печаткою Айзенаху, але ось, поміж ними, зім'ятий конверт іншого вигляду з печаткою незнаного місця Люнденбург. Батько! Нарешті. Те, що вони й сподівалися. Їхав, в Кракові його зняли, відправили до табору "Ост", працює у однієї вдови по якомусь полковникові, на винограднику, недалеко Відня. Лист гіркий, що не слово то гнів, видно вдарений. "Але ми це, дочко, переживем, дуже це не певна зброя завойовання і розплата за таке може бути понад кожну міру", — закінчував він свій лист. Віра не менше в гніві, ніж батько, боялася його приїзду, але весь той "Ост"... Уявляла гордого батька з тією на грудях латкою. Це переходить мір можливого.
Цього, одначе, нікому, навіть Еріхові, не прозраджувала, це її особисте. Не писала, ні батькові, ні матері про свої власні клопоти. Це також особисте. Це німа, глибока, внутрішня царина болю, до якої вступ іншим заборонений. Лишень власна воля жити, лишень гордість серця могли з цим змагатися.
І лишень час йшов звичайною, наміченою перстом Вищої волі, дорогою, так само, як було колись і, як буд колись. Можливо, тепер він твердіше ставив свої кроки, ніж звичайно, естафета його днів чергувалася хоробливіше, але взагалі, по шляхах вічного, все було, як було. Сонце, земля, трава, горобці — все, як завжди.
Але фронти довкруги Великого Німецького Райху, на суші, на воді і в повітрі, ломалися і рушали, ніби крига, зрушена дотиком весни. Залишено Донбас, Харків, перекрочено й залишено Дніпро. Шостого листопада залишено Київ. Над старовинними, романтичними містами Райху, як днями так і ночами, гуркотіли літаючі суперфортеці Америки, барок і готика минулого, оберталися у звалища сучасного. У грудні вперше загули сирени Ваймару.
Протягом цього такого екстатичного верем'я, Віра жила своїм особистим, завороженим патосом, Еріх, як вагалко годинника, регулярно, щосуботи появлявся в її чертогах, вони були переладовані самі собою, дома перестали їх займати, на селі перестали дивуватися, по начальству не збувало вже часу. Урвалось і листування з Каневом, образ матері віддалявся і зникав за межою огню, листування з батьком набирало звичайности, зв'язку з тіткою Татяною, не встановлено.
Стривоження було велике, на землі і на небі. Нюрка Рябова, яку Віра іноді зустрічала, викрикувала захоплено: — Віро! йдуть наші! Вони будуть і тут. Вже під Львовом. Їдемо додому! Не журись з тим твоїм лейтенантом. Забудеться. Як з гуся вода.
На таке у Віри лиш мовчанка, це така цупка щирість, що з нею не даси ради, то ж то для Віри, те її "наші" і те "прийдуть" лиш помноження клопотів, хоча, треба сказати, що такий розвиток цих подій, можливо, ще найконтентніший, коли подумати, що там би міг загніздитись справжній "Ост", завданням якого — розчавити і стерти з лиця землі, що там людського і заповнити місце "расою". У Віри це питання не виходило на кін думання, але вона бачить життя. Взяти хоча б її та Еріха, ті ї корчі зачумлених, а це що, треба сказати, ідилія з порівнянням до справжнього.
А взагалі Віра на моторошному, що не має ні кінця, ні краю, роздоріжжі, куди лиш не кинь — клин. І все розторощено, ніякого ніде опертя. Де, скажете, її батько? Мати? Брат? Дядько Андрій, тітка Татяна. Та Софрон, та Петро. Розкидано, розметено, розвіяно. Не люди, а забавки химерної дитини. Іноді, ночами, в темноті вона намагалася встановити себе в просторі світа. Виходило безглуздя. Лист дерева, зірваний вітрами осени і занесений у якусь кльоатину.
Нове Різдво і Новий рік, що були з вогким, дрібни снігом та лагідною сірістю неба, святкувалися вдома, родинно, замкнено. Розуміється, приїхав Еріх, Віра з Еммою чепурили ялинку, роздавали дарунки. Віра дістала перстник, про що подбав Еріх. За святочним столом сиділи всі разом, ген з Яном, проспівали "Штілє нахт", але піяніно, на цей раз, мовчало. І без нього було повно, сито, тепло.
А огульно, треба сказати, що ці місяці якось притихли, байдуже, що там десь не робилося, у родині Врінґлєрів мир і лад і, мабуть, тому, що наближалося те найгрізніше, перед яким, все інше, тратило вартість.
На службі Еріх також робив поступ, до його "лейтенант", додано "обер", січень та лютий, та березень минали "нормально", хоча в січні, східній фронт, сягнув передвоєнних границь Польщі, в лютому він застиг, було під Львовом, але в березні перекрочив вже Чернівці. Двадцять четвертого лютого вперше збомбардовано Айзенахде то Еріх муштрував своїх рекрутів.