Іван змушений також до цього приєднатися, до міста вже ось скоро вечір і ніч, знайти щось там — даремна справа, десь тут присяде, прокуняє, а завтра... Там буде видно.
Але що, дійсно, завтра? Куди з тим завтра? По перше, довідатись де Віра. По друге, харчові картки. По третє, дозвіл приміщення. Це значить уряд, на кожному кроці уряд, куди не кинь оком — уряд. Але уряд то уряд, для Івана ніяка це новина, у них там вдома також уряд, а це ж війна. І в його кишені робоча книжка уряду праці міста Люнденбург, — Arbeitsbuch für Ausländer, Deutsches Reich, вигляд справжнього пашпорту з державним орлом, з фотознимкою, ніяких відтисків пальців. Там значилось, де він родився, коли він родився (двадцять років скорочено), якої державної приналежности, Боровик Іван. Добре. Все добре. Лиш піти завтра до уряду праці, записатися на листу працюючих, дістати приміщення. А там і Вірочка. Все ідеально, все в нормі.
Іван так і робить. Він лиш не був втаємничений вистачально в інтимності нового свого місця побуту. Ваймар не Люнденбург, не лінія фронту, не евакуаційна зона з балаганом порядків, це найглибша глибина Райху, шістсот кілометрів до сходу, шістсот до заходу, територія розташовання знаменного Бухенвальду та його філіялок — Ротлебероде, Гаймкелє Ерліху, Ротлебену, Дори. Це варстати Фау-І, Фау-ІІ, Юнкерса, підземних зброярень, сотні тисяч невільної робочої сили... Під управою найгрізнішого з грізних, ґросмайстра рабства, ґавляйтера Завкеля Фріца. З дуже твердими порядками життя і не життя.
А тому, коли Боровик Іван, другого дня, появився в уряді праці, знов таки, як і в Люнденбурзі, на вулиці Гітлера і показав там свою книгу з орлом Райху, його почали питати і слово-по-слову, вилізло наверх його "Ост". А це значило, що він належить до інших урядів, де він одразу відчув і інший клімат. Його питали, хто йому і яким правом, ту книжку видав, на що Іван відповів, що там написано. Така відповідь, видно, їм не сподобалась, їх тон міняється, йому вказують на останню сторінку тієї самої книжки і питають загрозливо; — Чи ти бачив, що тут написано? — Іван не відповів. Сказати по правді, він не дуже тим цікавився. — Тут написано, — казали вони, — що коли дані тут подані не відповідают правді, це значить Urkundenfälschung,*( * Підробка документу.) тим самим strafbar,**( ** Каральне.) параграф 267 RSTGB. Іван здивований, він хоті сказати, що зроблено це не з його вини, що він також людина і, що його бажання бачитись з дочкою, ніякий не злочин... Це їх зірвало. — Людина? Кажеш — людина?—• питали вони тоном повним сарказму і один з них, невисокого росту, репаного, ластовинястого лиця, встав з свого засидженого місця, повільно підійшов до Івана спокійно вдарив його по морді. І опісля задзвонив телефоном.
Івана вдарено не рукою того паскудника, в тій його рудій уніформі, його вдарено громом серед ясного неба. У ньому затремтів кожний нерв. Він ледве втримався, що не кинутись на ту уніформу і розірвати її на шмаття; сильний, внутрішній викрик стримав його від такого відруху, він лиш занімів, опустив голову, закрив очі і так хвилину простояв. А ще за хвилину, увійшов дебелий козарлюга у землисто-зеленкавій уніформі, який кивнув на Івана головою і буркнув; — Ком. — Іван забрав свої валізи і пішов за тим "ком".
Ось таким чином Івана не стало, ось за таких умов він "зник". За дротами табору з титулом Бухенвальд, сім кілометрів на південний схід від Ваймару, здається, перед самим 1945-им Новим роком, він цього вже й сам не гаразд пам'ятає, його дні загубилися, його свідомість затьмарилась... Не зовсім ясно, що з ним і опісля ділось, його до нага роздягали, гнали під душ, нарядили в одежину синьо-білих пасмужин з червоним на ній трикутником позначеним цифрою і літерою V в його центрі.
В такому преображенню Іван опинився в півтемному просторі довгого проходу, по боках якого стояли ряд трьохповерхових споруд до спання. Був вечір, клались спати, багато рейваху. Іванові треба добратися до лігва третього поверху призначеного для двох. Ніякого мощення, голі дошки, у Івана одно лиш бажання — дістатись на ту висоту і лягти. Він втомлений. Він ледве на ногах... Біля нього говорять, біля нього штовхаються —— дарма, ніякого враження, він збирається по драбинці під стелю, як був, валиться до лігва і зникає.
Була це ніч? Година? Чи одна мить? Враз різкий викрик — Авштеен! Івана штовхнуто під бік, з лігва валяться постаті, викрики, лайка, все біжить. До лятрини, що в кінці бараку, до виходу надвір, а там черга, ніч, горять ліхтарі, щось з неба падає, роздають їжу, Іван дістав посудину, черпак чорної рідини, шматок хліба... Але не встиг він цього проковтнути, як знов гаркнуло: — Айнтретен! — Формувались шереги, почалась перевірка. Achtung! Einhaken Stillgestanden! Ochsen — marsch! Links! Links! Links! *( * Струнко! Зімкнись! Стояти тихо! Воли — марш! Ліва, ліва, ліва!) Шерегами по п'ять, побравшись під руки, в'язні вибивають крок, їх взуття з дерев'яними підошвами кляпотить по камінню, у брамі ляґерфюрер нотує шереги, дорогою здовж, з автоматами, ліхтарками й собаками османи, їх напрям каміноломні в лісі два кілометри до сходу. В сумерку світанку повільно посувається колона темних постатей, притишений гамір, викрики османів, гавкіт собак.
По якійсь пів годині, колона на місці, величезна яма, стоси каменю... П'ять годин ранку. Робота починається. О дев'ятій — п'ятнадцять хвилин перерва. Цивільні й капи п'ють каву, їдять бутерброди, в'язні, хто де може, падають, куняють, більше нічого їм не належиться... А там знов команда, знов праця до години дванадцятої. Годин обіду. Обідрані фігури збиваються в черги. Дістають черпак вивару брукви, бадилля шпінаку, у роті гірко, на зубах пісок. До шостої вечора праця, а там збірка. Для бадьорости кожний має взяти, не менше восьми кілограмів, камінь. Чергова перевірка, команда, вимарш. При наближенню до табору команда — піднести голову, парадний крок. Збоку, в парадній уніформі оркестра — синій мундир, червоні штани, золоті лямпаси і звуки маршу. Колодки в'язнів вибивають крок, їх зір до ліва, у брамі перевірка, за брамою — стій! Струнко! Ще раз перевірка. Деякі не видержують, тут же падають і лишаються під ногами. — Mutze! — падає команда. Колона віддає честь.