XI
Першого травня припало на вівторок і коли люди цього ранку прокинулись, вся земля зо всім її рослинством, була встелена п'ятисантиментровою верствою снігу з температурою близько нуля. Розцвілі яблуні і молода листва дерев, виглядали невчасно. Казали, що такі примхи природи, у цих просторах, трапляються хіба раз на століття.
У зв'язку з такими умовами метеорології, Нестор довше, ніж звичайно перебував у ліжку, зі старим, передвоєнного часу, номером журналу "Ді Натур", що його він знайшов у одній шафі свого уряду і читав статтю Карла Кульбаха про енергію розбитого атома. Говорилося про можливість визволення найпотужнішого праджерела енергії захованої у ядрі найменшого складника формули матерії. Було не легко збагнути суть такої процедури, що звучала, як казка, або містерія алхеміка і не дуже вірилось, що це станеться за нашого життя. Можливо колисьу майбутньому століттю, у часи наших внуків... Коли наука розгорне засяги в найглибші глибини захованого вічності пізнання... Хоча воно і тепер багато вийшло назверх незнаного, особливо в техніці боротьби між людьми, ось хоч би ті Фау, що розривались над Лондоном, або ті джети, що почали шугати небесами за останніх місяців; говорилося й говорилося про якусь особливо таємничу "нову зброю", на яку покладалось стільки надій, але ніхто нічого про "розбиття атому". Це, виходить, щось не реальне, можливо лиш фантазія з фантастичних романів.
Взагалі ж це століття, і ці його ві́йни — своєрідні кульмінації в розвитку людського духа, а тому й все можливе. Навіть той атом. Головне ж, це сама людина. Її потаємні резерви творчої сили виходять назверх дуже обережно... Вони десь там приковані до скелі незрушности, мов деміюргі, і нема ради їм помогти. Тисячоліття, мов дикі гуси ключами, відлітають в незнане, а людина, мов би на місці, дарма що сягає до глибин атому. Вона не може відкрити саму себе... Не в стані збагнути власних неспроможностей. Не гідна знайти рівновагу між добрим і злим. І остання війна сказала це дуже виразно. Людино! Ти все ще сотворіння печерне. Байдуже чи твоя печера зветься Европа, а чи просто діра в скелі. І чи змагаєшся ти за шмат стерва, а чи за шмат степу в Україні.
Хоча може воно так бути мусить, можливо це призначення самого буття. Можливо, це справді змаг напружених м'язів Сотворителя, якому треба вправи, щоб бут рухом, вітром, вулканом, приливом й відливом. А тоді яка різниця... Чи огонь, що несе на собі плянети, а чи людське серце, що видержує ями Катиня. І в тому моє власне Я. Безрадний жебрак на роздоріжжю — куди не повернеш "будеш убит".
Такі ось думки навіяні атомом, під снігопад першого травня... У будинку тихо, через засніжене вікно проривається день кольору перлини, — мішанина сірости, ясности, вартости й непотрібности... Воркував десь обурливо голуб, забіяцько кричав пан півень.
Пані Ірина розпочала цей спізнений день, одягнута у темно-червоний халат, сходила вниз, там господиня дому фрау Інґа, пашить плита, булькоче кавник, кукає вісім разів зозуля шварцвальдського годинника. Найтепліше місце дому приречене зватись кухнею, освячене віками горно сили сил з етикеткою "їжа".
Нестор з Іриною засіли за свій малий столик ген біля години першої, спокійно споживали обід. Тихо, лагідно, сонно. Мали намір провести цей сивий день разом, ніяких тих урядів, ніяких відвідин.
Коли це враз, біля години другої, до їх вузьких дверей застукано. На відклик "прошу", увійшла їх приятелька пані Наталія Тената. Як звичайно, старе, до краю зношене, хутро невиразної хутрини, старий, схожий на турецьку чалму, капелюх, на ногах, завелике, стоптане взуття. Це робило її зужитою, вбогою. В цьому домі вона не раз бувала і її присутність була бажаною. Її обличчя радісне, приязне, усміхнене.
На цей раз воно не було радісним, приязним, усміхненим, вона не так увійшла, як вбігла... І враз зупинилася... В її погляді переляк.
— Наталіє Федорівно! Що сталося? — сливе в один голос запитали її Нестор і Ірина.
— А ви хіба не чули? — проговорила вона перестрашено.
— А хіба що? — питав Нестор.
— Вони прийдуть! — тим же тоном говорила вона.
— Хто і куди прийдуть? — питав далі Нестор.
—•Вони... Вже завтра... Нас продано! — говорила вона, переляк заливав її обличчя, уста тремтіли.
— Звідки ви це взяли? — питав Нестор, догадуючись про що йде мова.
— Казав Синиця, — відповіла вона ще трагічніше.
— Коли це було?
— Ось тільки. Я там була.
— Звідки це взяв Синиця?
— Йому казали естонці.
— Які такі естонці?
— Ті... Там... У Ваймарі.
— Звідки знають вони?
— Їм сказав комендант.
— Нісенітниця! — вирвалось у Нестора дуже щиро.
— Чи ви вже це комусь казали?
— Ще ні. Як тільки почула — одразу кинулась сюди. Що маємо робити?
— І не кажіть нікому. Дурна нісенітниця. Качка, що сіяти паніку.
— О, ні! Вони прийдуть, вони напевно прийдуть, мені снився сон. Це змова. Я це завжди казала. Ті там Рузвельти. Нас продано тим катюгам. Щось треба робити! Тікати!
— Бога ради Наталіє Федорівно... Заспокійтесь. Нічого не станеться.
— О, ви їх не знаєте. Коли б ви їх так знали, як знаю, ви б таке не казали. Вони прийшли серед ночі.. . В зимі. Забрали мого чоловіка просто з ліжка. Він був науковець, ботанік, ніякою політикою не займався, нічого нікому не зробив злого, був лиш добрим патріотом всього українського і їм було досить. Прийшли, забрали і як у воду канув. А мене викинули з кватири просто на вулицю. Ні роботи, ні права виїзду, просто отак, ніби ти сміття. Отакі то вони. І тепер вони хочуть всіх нас забрати, а американцям що... Аби нас позбутися. Ц змова. — Вона говорила швидко, затиналася, на очах вогкість.
— Наталіє Федорівно, я це знаю і вам вірю. Але отямтесь, заспокійтесь, йдіть додому і чекайте. Я довідаюсь.
Ось зараз йду до Ваймару. І не кажіть про це нікому, не сійте паніки. Це ніяк не подібне до правди, у комітеті знали б, комендант би нам сказав, — говорив настирливо Нестор.
— Хто такий той комендант? Напевно жид, а жид з ними. Ви йому вірите?
— Комусь все таки треба вірити, — казав Нестор.
— Нікому. Нікому тепер не вірте. Всі вони однакові. Мучать людей. Що ми їм зробили? Скажіть, що ми їм зробили? За що вони нас мучать. Той там Рузвельт, хіба не бачили, з тим Сталіном, видадуть і баста. Але я не дамся, я їм не дамся, живою я їм не дамся... — її голос тремтів, збільшувався, переходив у крик, Нестор з Іриною намагались її стримати, але це ще збільшувало її розпач. Нестор намагався сказати, що ,,вони" сюди не прийдуть, тут американці, а коли б і прийшли, то це не станеться нагло, і нас тут багато, будемо боронитися. Ми евакуюємось.