Іван розторощений, такого не сподівався, перекапустино всі його пляни, як його справді з таким вертатися, то ж там це кровна зрада і карається така за найвищим мірами.
І що його тут скажеш. Перед ним продукт часу, його дочка, яку у три роки викинуто з її колиски на сніг і занесено худиґою з'явищ на край безвихіддя. Де тут знайти правосуддя?
Іван намагався щось ще сказати, але його обірвано на пів слові:
— І ти не думай, що ми з ним якісь любовники. І це лиш моя турбота. Тут ти, батьку, не можеш помогти, — казала вона резолютно.
А Іваном це шарпнуло болюче, але він стримався. Образ того самого Нестора, що так обурливо заполонив його уяву, раптово зблід і відійшов на задній плян. На кону дикий балет, шабаш бісовщини. І як його з цим? Йшли непогоджено, між ними стіна мовчання. Цілковито погрузлі у морок безвихіддя.
І схаменулись, аж коли наблизились до брами "Смерть фашизму". Саме перед їх очима, з гуками й криками, туди в'їхало три американські вантажівки, вщерть начинені молодими людьми. Гармошка. Ура! Хай живе Сталін! — "Вихаділа на бєрєґ Катюша".
Батько з дочкою намагались чим скорше просмикнути крізь цю зливу звуків, Іванове обличчя помітно корчилось, мов би його вдарено, то ж то Вірине поняв страх. Тікали, мов би за ними гналися хто зна які страхіття, з кожним кроком це відлягало, спішили до Бельведерської з тими її танками і відлягло, аж далі, де вулиця Маріївська схрещується з вулицею Вілянда, і де, на залитому сонцем хіднику, побачили групу виразно своїх молодих людей, що нагадували байдикуючих нероб, які вийшли на прогулянку, і між якими вже здалека, Віра пізнає елястичну постать Сашка у ясно-сірому костюмі і темно-синьому береті, який, також здалека помітив Івана з Вірою, залишив своє товариство і пустився їм назустріч.
— Івану Григоровичу і Вірі Іванівній — привіт! Самі боги шлють вас на мене, шукав вас, Вірочко, тижнями по всіх "Елефантах", теє то як його, — заговорив він з театральним уклоном. Обличчя свіжо голене, погляд іронічно-усміхнений, настрій грайливий.
— Приємно вас бачити в такому апотеозі, — відповіла Віра з усмішкою.
— Добрий день, — сухо і глухо привітався Іван.
— У вас, бачу, настрій, але ж гляньте: сонце, Европа, мир. Куди, дозвольте спитати, благородні батьки і діти держать свій курс і чи дозволено мені до них приєднатися? — гомонів церемонно Сашко.
— Заперечень нема, — швидко відповіла Віра, боячись, щоб батько йому не відмовив.
— А що, коли б ми повернули наш рейд до парку? — казав Сашко з особливим піднесенням.
— Ви, молодь, можете повертати куди вам хочеться, але у мене діло, — відповів Іван з серцем і рушив йти далі.
— Вибач, батьку! Я зайду до тебе ввечері, — казала йому невздогін Віра.
Іван щось невиразне буркнув, а Сашко з Вірою, з місця повернули до парку, він взяв її під руку, дивився в її профіль.
— З нас, Вірочко... Тобто, для ясности — з мене і вас, могла б бути гемонська ефектна пара. От би якраз: мир, Америка... Але ж ми давненько бачились... Розумію, розумію. Мовчу. Рядили свято. Перейдемо краще, скажемо... Труханів острів? Чари Дніпра... Як то ми разом... Я вас слухаю? — мішаниною думок гомонів Сашко.
— Але я ж мовчу, — казала Віра.
— Однак я чую. Батько? Родіна? Тривога! Може проллєте трішки на це світла?
— Ви прекрасно знаєте.
— Лиш не можу збагнути. Він же дипльомований експерт цих ритуалів.
— Це містика також і для мене, — казала Віра.
— Затужив за Сибіром.
— Він ще не втратив віри. Такі люди. Ви це знаєте.
— Та ніби знаю і разом не знаю. Логічно, це самогубство.
— Щось в тому з приречення. Це не ми з вами — всі п'ять континентів. Вибирай. У нього нема вибору. Лиш Дніпро.
— Йому тяжко розрізнити Дніпро і Червону площу з Василем Блаженним. А різниця істотна.
— Його бачення виключає Василя Блаженного. В цьому то й суть. Так само, як і Гімалаї. Вони для нього не існують. Така концентрація самого в собі, ізоляція від усього. '
— Він міг чути таке слово — політграмота... там... Ви знаєте.
— Боюсь, що не знаю. Вибачте.
— Вибачаю, прощаю. Це подвиг, й благословляю на нові подвиги. Доводжу до вашого відома мій подвиг: американськими темпами вчу мову єнкі з бруклинським акцентом і пакую валізи на... Знаєте куди?
—•Париж. Відомо.
— Абсолютісмам! Як скочня — Ню йорк. Також "родіна", але Бальзака. Знаєте, кого з двоногих тварів на землі найбільше збожнюю?
— Допускаю, курку, як добре смажена.
— Це я заразив вас цинізмом, тому прощається. Ви знаєте: Оноре де Бальзак. Черевань. Смакун. Бабій... геній. Так мало на землі щирих геніїв... Нескромне питання: хто по вашому геній?
— То ж відомо — Сталін, — відповіла одразу Віра.
— Не згадуйте, коли весна і співають пташки, але вина моя. Яке питання, така й відповідь. Вернімося до де Бальзака. Ізречіть вашу опінію про страховище над рікою Сеною на ймення Париж, але не в таких екстремах, як з тим генієм. Пропоную адресу: Латинський квартал, вулиця Рибацького кота, мансарда Ластівка — Сашкові й Вірі. Га?
— Без опінії.
— Печально. Знаєте, що я знедавна змалював?
— Якусь жаську абстракцію.
— Найжорстокіший соц-реалізм. Портрет одного бухенвальдця. Питаєте чому?
— Підлабузництво. Напевно з паризьких моделів.
— Міністр уряду Блюма.
— Не чула такого. Де ви живете?
— У самого бюрґермайстра. Тобто, бувшого. Хочете — покажу, ось тільки перейти Ільм, за парком, краєвид на Ваймар... За літнім будинком Ґете — га, га!
— Ви мене приголомшили.
— Не падайте в непритомність. Це ще не все.
— Міністерія. Ви Мефісто. Перелесник. Як вас туди завіяло?
— Банальна історія. Віллу seizet для крупніших акул бухенвальдського виховника...
— Але ж ви ...
— Дозвольте... Скажемо. Ви зневажливо ставитесь до мого абстракту, за нього страждав мій престиж в чарівному СССР, але у віллі бюрґермайстра Ваймару, зібрано чималу колекцію смакунів цього супермистецтва, переважно парижців і це вирішило. Все бувші чини, світила соціялізму, апостоли й пророки... Гітлер звіз їх сюди з наміром зробити з них мило, але йому перешкодили американці. Я це помітив, зробив їм візиту, запропонував обезсмертити їх в їх піжамах портретами, вони поставились до мене сяко-тако, чи не якийсь, сюди й туди, лицар, але я показав їм свою регалію "ост" і таку грамоту, у якій зазначено, що я знайшов у велико-німецькій державі заробіток собі і своїй родині, а тому я не смію порушуватись свобідно на місці праці, не смію праці покинути, а головне, не смію мати будь-яких стосунків з німецькими жінками. Це помогло. Парижани вміють розуміти такі заборони, я здобув довір'я, а коли черкнув пару портретів в стилі Пікассо кретинного штибу — довга шия, лапаті вуха, опалі плечі, я здобув не тільки довір'я, але й приміщення. Разом з найдостойнішими... Які, до речі, вже відкрили там біржу, бо треба сказати, що крім парижан, туди вкраплено чималу дозу спец-майстрів спекуляції, які почали з того, що пустили в рух торгівлю жирами. Найефектніший продукт епохи. Де вони, питаєте, його дістали? Америка. Її солдати дістають шинку навпіл з жиром, а жир у них в найгрізнішій зневазі, його вирізують і зневажливо викидають. Це і було помічено. І зроблено висновок. На чорному ринку появились каністри продукту перед яким сховайсь золото. За жиром пішли цигарки, за цигарками віскі, а там, гляди, і наркотики. Контакти з цілим світом... Нота бене! Ми довідались, що в тій віллі не жив бюрґермайстер, а якийсь князь, але фама бюрґермайстра їм найбільше імпонує. Колись, як воно збережеться, буде для туристів така ж атракція, як Консьєржері Парижа, де засідав трибунал. Цікаві бачити? — питав Сашко свою супутницю на закінчення цього монологу.