— Гай-гай! — сказала Єва матері, коли вони залишилися в кімнаті самі й вона стала роздягатися, щоб лягти в постіль.— У характері нашого поета є щось від гарненької жінки найпижчого гатунку...
— Ти маєш рацію,— відповіла мати, хитаючи головою.— Люсьєн уже забув не тільки про свої прикрощі, а й про наші.
Мати й дочка розлучилися, не зважуючись висловити свої думки до кінця.
У країнах, де панує почуття суспільного непослуху, прикритого словом "рівність", кожен тріумф є одним 8 тих чудес, котрі, як і деякі власне чудеса, не можуть відбутися без певних підготовчих заходів. Скажімо, коли славлять знаменитих людей, які здобувають визнання у себе па батьківщині ще за життя, то з десяти таких випадків, дев’ять пояснюються причинами, що не стосуються увінчаного генія. Хіба тріумф Вольтера на сцені французького театру не був тріумфом філософії того сторіччя? У Франції слава приходить лише в тому разі, коли, кладучи вінок на голову переможця, кожен подумки увінчує самого себе. Отож Єва і пані Шардон мали усі підстави тривожитись. Бучне вшанування провінційного генія надто суперечило застояним звичаям Ангулема і вочевидь було влаштоване невідомим режисером з корисливою чи якоюсь іншою метою; у будь-якому випадку воно свідчило про лукавий підступ. Єра — втім, як і більшість жінок — жила почуттям, а не розумом, і тому їй важко було збагнути причину своєї недовіри. Засинаючи, вона міркувала: "Хто ж тут так любить брата, щоб розбуркати усе місто?.. "Стокротки" досі не видані... Хіба можна вітати з успіхом книжки, якої ніхто не читав?.."
І справді, весь цей гармидер підняв Пті-Кло. Того са-" мого дня, коли мароакський кюре сказав йому про повер-,; нення Люсьєна, стряпчий уперше обідав у пані де СеноншЛ і мав офіційно просити руку її вихованки. Це був один*} з тих сімейних обідів, урочистість якого виражаєтьсяV більше в уборах, ніж у великому напливі гостей. Хоч усе: було влаштовано по-сімейному, кожен знав, що йдеться;1 про оглядіти і намагався показати себе з найкращого,/ боку. Франсуаза була виряджена, як на виставку. Пані | де Сенонш виступала під знаменами свого найвишуканіг| шого убрання. Пан дю Отуа вдягнув чорний фрак. Пан "! де Сеігонш, якого дружина повідомила в своєму листі, що ■< графиня дю Шатле, приїхавши до Ангулема, має вперше/ з’явитись перед очі місцевого світського товариства в їхньому домі, на вечірці, де буде відрекомендовано гостям ^ нареченого Франсуази, визнав за потрібне покинути пана З де Пімантеля і прибути на знаменні оглядини. Куентен прийшов у своєму святковому коричневому сурдуті, схо-, жому па сутану, а в його маніжці красувався, приваблюючи погляди, діамант ціною шість тисяч франків —'і помста багатого купця занепалій аристократії. Пті-Кло, ви-",, •митий з милом, чисто поголений, акуратно причесаний^ пе міг, одначе, позбутися властивої йому кислої міни. Мимохіть виникало бажання порівняти цього миршавеньг;* кого, затягнутого в сюртук стряпчого із замороженою' гадюкою; але в його сорочачих оченятах, пожвавлених* надією, світилася така гордість, від усієї його постаті віяло; таким холодом, і тримався він з такою поважністю, щої й справді був схожий на сповненого честолюбпих мрій: новоспечепого королівського прокурора. Пані де Сенопп# аж надто наполегливо просила своїх близьких друзів не; обмовитися пікому й словом ні про першу зустріч її вихованки з паречеїшм, ні про сподіваний приїзд префектом вої дружи тій, ОТОЖ вона могла не сумніватися, що її салон буде повен гостей. Бо ж досі пан префект із дружиною робили тільки офіційпі візити,— тобто завезли декому— свої візитні картки,— приберігаючи честь дружніх відвідин тільки для обраних осіб і як засіб впливу. Тому не дивно, що апгулемське дворянство знемагало від цікавості, й навіть деякі люди з табору Шандурів мали намір з’явитись у домі де Баржетонів, бо вперто не бажали пазивати цеп особняк домом Сепоншів. Балачки про впливовість графині дю ИІатле розбудили чикало шанолюбних сподівань; крім того, ходили чутки, ніби вона змінилась на краще, і кожен хотів переконатись у цьому на власні очі. Коли по дорозі до Сеноншів Куеите розповів Пті-Кло, що префектова дружина поставилася до Зефіріни надзвичайно прихильно, дозволивши відрекомендувати своїй особі нареченого любої Фрапсуази; в адвоката виник зухвалий задум здобути користь із дражливого становища, в якому опинилася Луїза де Негрпеліс унаслідок повернення Люсьсліа до рідного міста.
Пай і пані де Сенонш так витратилися, купуючи дім Баржетонів, що, як справжні провінціали, й не думали вносити в нього бодай якісь зміни. Коли оголосили про приїзд Луїзи де Негрпеліс, і Зефіріна вийшла їй назустріч, перше, що вона сказала, було: "Моя люба Луїзо, гляньте... Тут ви у себе вдомаї" — І показала на невеличку люстру з підвісками, па дерев’яну обшивку стін, на меблі, на все те, що колись так зачарувало Люсьєна.
— Про це, моя дорога, мені найменше хотілося б згадувати,— люб’язно відповіла префектова дружина, окинувши поглядом товариство, яке зібралося в Сеноншів.
Всі гості визнали, що Луїза де Негрпеліс змінилася до невпізнапня. Паризький світ, у якому вона оберталася півтора року, добродійний вплив перших днів заміжжя, яке перемінило жінку не менше, ніж Париж перемінив провінціалку, гідність великосвітської дами, наділеної високою владою, усе це перетворило графиню дю Шатле на жінку, схожу на пані де Баржетон, як ото дівчина років двадцяти буває схожа па свою матір. Вона носила прегарний чепчик, оздоблений мереживом і прикрашений квітами, що були недбало приколоті шпилькою з великим діамантом. Зачіска на англійський штиб молодила її, пом’якшуючи риси обличчя. На ній була фулярова сукня з гарними торочками — творіння знаменитої Вікторини; корсаж, викроєний мисом, чудово вирізняв її стан. Прикриті блондовою косинкою плечі ледь просвічували крізь серпанок тканини, елегантно обвинутої навкруг занадто довгої шиї. Вона напрочуд мило забавлялася гарненькими дрібничками, обходитися з якими — справжня мука для провінціалок: флакончик із парфумами звисав на лапцюжку з браслета; в руці вона тримала віяло і згорнутий носовичок, що анітрохи їй не заважало. Вишуканий смак, відбитий у найменших подробицях вбрання, постава й манери, запозичені в маркізи д’Еспар, свідчили, що Луїза пройшла високу школу Сен-Жерменського передмістя і була там здібною ученицею. Що ж до старого чепуруна часів Імперії, то після весілля він якось одраву подався і став схожий на перестиглу диню, зелену ще звечора й пожовклу за одну ніч. Гості пов’язували розквіт Луїзиної краси з утраченою свіжістю Сікста й нашіптували одне одному на вухо сласні провінційні жарти, і тим охочіше, що всі жінки нетямились від цього нового злету колишньої ангулемської королеви; отож чіпкому вискочневі доводилось розплачуватися за дружину. За винятком пана й пані де Шандурів, небіжчика Баржетопа, пана де Пімаителя та Растіньяків, у вітальні зібралося майже те саме численне товариство, що й того дня, коли Люсьен, читав тут вірші; прийшов навіть єпископ зі своїми вікаріями. Пті-Кло, приголомшений блиском ангулемської аристократії, в чиєму колі вій ще чотири місяці тому і не мріяв себе побачити, відчув, як ущухає його ненависть до вищих класів. Графиня дю Шатле здалась йому чарівного, і він сказав собі: "Ось та жінка, яка може зробити мене товаришем прокурора!" В самому розпалі вечірки, поговоривши з усіма дамами,— кожній вона приділяла ті самі кілька хвилин, проте змінювала топ бесіди, залежно від того, наскільки впливова була співрозмовниця і як свого часу вона поставилась до її втечі з Люсьєном,— Луїза пішла в будуар з його преосвященством. Тоді Зефіріна взяла Пті-Кло за руку — серце в адвоката забилося частіше — й завела його до того самого будуара, де почалися всі Люсьєпові нещастя і де їм судилося знайти своє завершення.