Люсьєн написав Луїзі великого листа, бо почував себе сміливіше з пером у руці, ніж зі словом на устах. На дванадцяти сторінках, тричі переписаних, він розповів їй про таланти свого батька, про втрачені надії та про свою страшну убогість. Він змалював ангелицею свою дорогу сестру, а Давіда — майбутнім Кюв’є, великою людиною, що замінила йому батька, брата; він був би не вартий Луїзиної любові, не вартий своєї першої слави, якби не попросив її поставитися до Давіда так, як вона поставилась до нього самого. Краще він відмовиться від усього, аніж зрадить Давіда Сешара; він хоче, щоб Давід став свідком його успіху. Люсьєн написав одного з тих божевільних листів, у яких юнаки погрожують, що, в разі відмови, пальнуть у себе з пістолета, у яких повно хлоп’ячої казуїтики і в яких говорить нерозважлива логіка прекрасної душі — миле базікання, оздоблене наївними освідченнями, що мимохіть вихопились із серця, базікання, таке любе жінкам. Вручивши покоївці листа, Люсьєн цілий день і не прохопився Давідові про свій вчинок ні словом, правив коректуру, наглядав за роботою, клопотався дрібними справами у друкарні. Поки серце залишається ще дитинним, юнакам властивий цей дивовижний дар стриманості. А може, Люсьєн просто бояи— ся Фокіонової сокири, якою вправно вмів орудувати Давід, може, поета лякав його ясний погляд, що проникав у саму глибінь душі. Після читання віршів Шеньє його сердечна таємниця злетіла з уст, стривожена докірливим словом, що завдало йому болю, як ото палець лікаря, коли він торкається відкритої рани.
Тепер вн можете уявити собі, які думки непокоїли Люсьсна, коли він спускався з Ангулема в Умо. Чи не прогнівалася вельможна пані? Чи запросить вона до себе Давіда? Чи не опиниться честолюбець знову в своїй дірі на передмісті Умо? Хоч перед тим, як поцілувати Луїзу в чоло, Люсьєн міг би подумки прикинути, яка відстань відокремлює королеву од її фаворита, проте віп навіть не подумав, що Давід не зможе за одну мнть подолати такий простір, коли йому самому знадобилося на це аж п’ять місяців. Не знаючи, на яке безоглядне відлучення від суспільства приречені люди низького стану, він не розумів, що друга така спроба стане згубною для пані де Баржетон. Запідозрена й звинувачена в принизливих знайомствах, Луїза мусила б покинути місто, де люди її касти сахалися б від неї, як у середні віки сахалися від прокаженого. Клан вищої аристократії та духівництво захищали б її перед усіма навіть тоді, коли б вона дозволила собі порушити подружню вірність, але гріха поганої дружби їй ніколи б не подарували; бо якщо владарю й прощають гріхи, поки віп при владі, то після зречення його негайно за них засудять. А хіба приііпяти в себе Давіда не означало б для Луїзи зректися влади? Якщо Люсьєн про це й не думав, то тонка інтуїція підказувала йому багато інших небезпек. Шляхетність почуттів не конче поєднується зі шляхетністю манер. Якщо Расін нагадував статечного вельможу, то Корпель вельми скидався на баришника, Декарт — па бувалого голландського купця. Відвідувачі замку Ла-Бред, зустрівши Мон— теск’є з граблями на плечі, в нічному ковпаку вважали його за садівника. Світська поведінка, якщо вона не дарунок високого походження, не наука, засвоєна з молоком матері чи передана з крові, набувається вихованням, якому допомагає й випадковість — зграбна статура, благородні риси обличчя, приємний голос. Усіх цих важливих дрібниць бракувало Давідові, тим часом як природа щедро обдарувала його друга. Дворянин з боку матері, Люсьєн від голови до ніг був справжній франк, тоді як Давід Сешар мав пласку стопу кельта і незграбну постать батька-друкаря; Люсьєн уже наперед бачив, як насміхаються з Давіда, йому ввижалася ледь стримувана посмішка па устах пані де Баржетон. Він не те щоб соромився свого друга, однак дав собі слово надалі не йти за першою спонукою серця і добре обмірковувати власні вчинки.
Отже, коли минула година поезії та щпрпх розмов після читання віршів, які відкрили двом приятелям літературну ниву, освітлену новим сонцем, для Люсьєна настав час політики й тверезих розрахунків. Входячи в Умо, він уже каявся, що написав того листа, йому хотілося вернути його, бо тепер, у хвилину просвітлення, він збагнув невблагаппі закони вищого світу. Розуміючи, що завойоване становище вельми сприятиме його честолюбним намірам, він не хотів би прийняти ногу з першого щабля драбини, по якій збирався кинутись на штурм висот. Але тоді постали перед ним картипп життя простого й спокійного, прикрашені живими квітами сердечності: Давід, сповнений високих поривів, що великодушно допомагав йому і ладен був, якщо потрібно, життя віддати заради нього; мати, така велична навіть у своєму приниженні, впевнена, що він так само добрий, як і розумний; сестра, ця дівчина, така прекрасна в своїй самопожертві; його чисте дитинство, його незаплямоване сумління, його надії, з яких вітер ще не оббив пелюсток. І Люсьєн сказав собі, що краще самотужки пробитися крізь щільне товпище аристократичного та обивательського наброду, ніж домогтися успіху з жіночої ласки. Геній його засяє рано чи пізно, як засяяв геній тих попередників, котрі підкорили суспільство; ось тоді жінки його любитимуть І Приклад Наполеона, такий фатальний для XIX століття, приклад, що навівав надії безлічі сіряків, постав перед Люсьєном, і він кинув на вітер свої розрахунки, картаючи себе за них. Такий був Люсьєн, він з однаковою легкістю переходив від зла до добра і від добра до зла. Замість любові, яку мудрі люди відчувають до свого притулку, Люсьєн протягом останнього місяця відчував щось подібне до сорому, дивлячись на вивіску, де жовтими літерами на зеленому тлі було виведено:
АПТЕКА ПОСТЕЛЯ,
ШАРДОНОВОГО НАСТУПНИКА.
Батькове прізвище, виставлене напоказ на вулиці, де проїжджало стільки екіпажів, ображало його зір. Того вечора, коли Люсьєн крізь поганеньку хвіртку вийшов із свого двору, щоб з’явитися на вулиці Больє серед най— добірнішої молоді горішнього міста поруч із папі де Бар— жетон, він на диво гостро відчув невідповідність між своїм житлом та ласкавою до нього фортуною.