—— О! Наїс! — підхопила лукава Амелі. — Наїс дуже щаслива з цієї пристрасті. В її роки любов юнака вельми спокуслива! Таж від такого кохання й сама молодієш, переймаєш сором’язливість молоденьких дівчат, їхні манери й не усвідомлюєш, як це смішно... Ну, а гляньте на цього аптекарського синка, — він тримається як господар у пані де Варжетон!
— Любов не знає жодних перепон!..—проспівав Ад— рієн.
На другий день в Ангулемі не було дому, де б не гадали про те, наскільки вже близькі між собою пан Шардон, alias !, де Рюбампре, та пані де Варжетон; вони були винні лише в кількох поцілунках, а світ ставив їм за провину гідне всілякого осуду раювання. Пані де Варжетон терпіла кару за свою владу. Серед дивацтв світського товариства чи не помічали ви несталості в міркуваннях та примхливості в його вимогах? 6 люди, яким усе дозволено: вони можуть пускатися на будь-який нерозважливий крок, усе, що вони вчинять,— пристойне; їх скрізь і в усьому виправдають. Та є й інші, до яких світ ставиться надзвичайно суворо; ці люди завжди повинні триматися бездоганно, ніколи не помилятися, ні в чому не схибити, не допуститись ані найменшої необачності; вони мов ті статуї, якими милуються, та тільки-но від зимових моро8Ів у них відкришиться палець чи пощербиться ніс — і їх скидають із п’єдесталів; ніщо людське їм не дозволене; вони завжди повинні бути досконало божественні. Один погляд, що його пані де Барже— тон кинула на Люсьєна, був рівнозначний двадцяти рокам щастя Зізі та Франсіса. Потиск рук двох закоханих мав накликати на них усі громи Шаранти.
Давід привіз із Парижа невеличкі, потай відкладені,
1 Інакше (латин.).
заощадження, які призначив на витрати, пов’язані з одруженням та надбудовою третього поверху на батьківському домі. Поширити будинок — хіба це не означав попрацювати на самого себе? Рано чи пізно дім перейде до нього, адже батькові сімдесят вісім років. Отож друкар зробив для Люсьсна легку дерев’яну надбудову, щоб пе переобтяжувати вже й так потрісканої стіни старого дому. Він радісно й любовпо впорядковував і оздоблював помешкання другого поверху, де мала жити красуня Єва. То був веселий час безхмарного щастя для обох друзів.
І хай нужденні обставини провінційного життя гнітили Люсьєна і йому надокучила осоружна ощадливість, що перетворювала монету в сто су на величезні гроші, проте він без нарікань терпів дріб’язкові розрахунки та прикрощі убозтва. Його похмура замисленість поступилася місцем радісному виразу надії. Він бачив зорю, що засяяла в нього над головою; він мріяв про розкішне життя, будуючи своє щастя на могилі пана де Баржетона, який час від часу страждав од поганого травлення і мав щасливу манію вважати, що єдині ліки на пообіднє розладнання шлунка — смачно повечеряти.
На початку вересня Люсьєн уже не був фактором, вій став паном де Рюбампре, він володів розкішним помешканням, якщо рівняти його до злиденної мансарди з даховим віконцем, де животів в Умо скромний Шардоп; він уже не був міщанином Умо, він жив у горішньому Ангулемі й разів чотири на тиждень обідав у пані де Баржетон. До нього прихильно ставився сам єпископ, і його приймали в єпископському домі. Будучи поетом, віп належав до найосвіченіших у місті людей. Кінець кінцем у майбутньому він мав посісти місце серед знаменитостей Франції. Походжаючи по чепурненькій вітальні, прекрасній спальні та кабінету, обставлених із неабияким смаком, він міг тішити себе думкою, що ті тридцять франків, які уривав щомісячно з важкого материного й сестриного заробітку, він покриє стократ, — бо вже бачив той день, коли історичний роман "Лучник Карла IX", над яким він трудився два роки, і томик віршів під назвою "Стокротки" прославлять його ім’я в літературному світі й дадуть йому досить грошей, щоб повернути всі борги матері, сестрі та Давідові. Тож, вважаючи себе за велику людину, наперед чуючи, як гримить його ім’я в майбутньому, Люсьєн приймав тепер ці жертви із величною певністю, що має па те всі підстави. Він із усмішкою терпів усі прикрощі, він тішився своїми останніми злиднями. Єва й Давід потурбувались про щастя брата перше, ніж про своє власне. Одруження відклалося до того часу, поки робітники закінчать опоряджати, фарбувати та обклеювати шпалерами третій поверх — адже Люсьєнові справи залагоджувалися в першу чергу. Того, хто знав Люсьєна, не здивувала б ця самопожертва: він був такий милий у своїх забаганках, такий ласкавий у поводженні! Він так зворушливо висловлював своє нетерпіння! Його бажання виконувались раніше, ніж він устигав заговорити про них. Така фатальна перевага над іншими здебільшого обертається молодим людям на шкоду, ніж на добро. Призвичаєні до прихильності, що викликає до себе чарівна юність, ощасливлені егоїстичним заступництвом, яке світ виявляє до своїх улюбленців так само, як багатій подає милостиню жебракові, котрий збудив співчуття і зворушив йому серце, багато цих дорослих дітей тільки втішаються з тієї прихильності, замість здобувати з неї користь. Не здогадуючись про приховані пружини суспільних відносин, вони сподіваються, що їх завжди зустрічатимуть усмішками, але настає час, коли світ викидає їх, як пристарілу кокетку, за двері чи на вулицю, викидає, як старі лахи — голих, обібраних, без імені, без майна. Зрештою, Єва була навіть задоволена, що одруження відкладається, їй хотілося не поспішаючи придбати все необхідне для нового господарства. Та й як могли закохані відмовити у чомусь братові, котрий, дивлячись, як сестра орудує голкою, розчулено вигукував: "От би мені хотілось уміти шити!" Статечний і спостережливий Давід був рівноправним учасником цієї самопожертви. І все ж таки після Люсьєнового успіху в пані де Баржетон його лякала переміна, що відбувалася в Люсьєні. Він боявся, що той перейметься зневагою до міщанських звичаїв. Щоб випробувати брата, Давід кілька разів ставив його перед необхідністю зробити вибір між патріархальними сімейними радощами та розкошами вищого світу, і щоразу, коли Люсьєн заради родини поступався світськими втіхами, друкар вигукував: "Його ніколи не зіпсують!" Не раз троє друзів і матіпка Шардон виходили, як то заведено в провінції, на прогулянку за місто; вони йшли в ліси, що тягнуться за Ангулемом понад Шарантою; вони обідали на траві, підкріпляючись тим, що їм приносив Давідів учень у певний час на призначене місце.