Люсьєн, зворушений до сліз, потис Етьєнові руку.
— Поза літературним світом, — сказав журналіст, підводячись із лави й рушаючи до головної алеї Обсерваторії, по якій двоє поетів і почали ходити, бажаючи досхочу надихатися свіжим повітрям, —— ніхто не знає, яка жахлива одіссея передує тому, що, залежно від таланту майбутнього письменника, йменують успіхом, модою, репутацією, відомістю, загальним визнанням, любов’ю публіки: все це лише щаблі на шляху до слави, але не сама слава. Це блискотливе явище духовного роду утворюється зі зчеплень стількох випадковостей, які так швидко змінюються, що не було жодного прикладу, коли б двоє людей досягли слави, йдучи одним і тим самим шляхом. Каналіс і Натан — два зовсім різні явища, й обидва вони неповторні. Д’Артез, який працює до нестями, стане славетним завдяки іншій випадковості. Слава, якої всі так прагнуть, — це майже завжди коронована потіпаха. На низах літератури вона — жалюгідна хвойда, що мерзне десь на панелі. В літературі пересічній вона — утриманка, яка вийшла з вертепів журналістики, причому я виконую роль її сутенера. В літературі високого гатунку вона — розкішна і зухвала куртизанка, у неї власне поменшання, вона платить державний податок, приймає в себе вельможних панів, частує їх і попихає ними, вона тримає ліврейних лакеїв, має власний виїзд і безцеремонно випроваджує нахабних позикодавців. Ну, а для того, хто, як ви або я раніше, уявляє її яснокрилим серафимом у білих шатах, з пальмовою віттю в одній руці і вогненним мечем у другій, для того вона водночас міфологічна абстракція, схована десь глибоко під землею, і юна діва, закинута в нетрища, яка в промінні чесноти здійснює подвиги високої мужності і непорочно злинає в небеса або в убогому лахмітті верстає свою останню путь на цвинтар — потоптана, збезчещена, замордована, забута всіма. Такі люди, чия думка окута бронзою, а серце не остуджене завірюхами досвіду, дуже рідко ходять по цій землі, яка лежить під нашими ногами, — сказав він, показуючи на велике місто, що диміло в присмерку.
Образи друзів із Братства промайнули перед схвильованим зором Люсьєна, проте Лусто знову відверпув його увагу своїми страшними наріканнями.
— Такі люди рідко зустрічаються, і вони надто самот— пі в цьому киплячому казані; так у світі закоханих рідко зустрічаються щирі коханці, у світі фінансистів — чесні комерсанти, у журналістиці — чисті люди. Досвід людини, яка вперше сказала мені про те, про що я вам зараз кажу, нічого нікому не дав, так і мій досвід, думаю, не прислужиться вам. Щороку все з тим же невтримним шалом із провінції пориваються однакові, щоб не сказати щоразу більші, юрми безвусих честолюбців, які, високо піднісши голову, з гордим серцем кидаються на приступ Моди, цієї принцеси Турандот із "Тисячі й одного дня", і кожен мріє стати принцом Калафом! Але нікому з них не щастить розгадати загадку. Всіх поглинає безодня лиха, помийниця газети, багно книжкової торгівлі. Вони чіпляються, ці жебраки, і за біографічні довідки, і за тріскучі монологи, і за хроніку паризьких подій, і за книжки, зобов’язані своїм виходом у світ логіці торговців друкованого паперу, а ті, звичайно, надають перевагу дурницям, що розходяться за півмісяця, перед шедеврами, які потребують часу для збуту. Вся ця гусінь, що гине раніше, ніж із неї вилупиться метелик, живе підлотою й ганьбою, вотіа ладна кусати чи хвалити молодий талант за наказом якогось паші з "Копститюсь— йонель", "Котідьсн" або "Деба", за сигналом видавців, з прохання заздрісного товариша, а часто за самий тільки обід. Ті, хто, зрештою, долає перешкоди, звичайно забувають про перші прикрощі. Я сам півроку строчив статті, вкладав у них весь цвіт своєї дотепності заради одного негідника, який їх видав за свої і завдяки їм заробив відділ фейлетонів, а мене не взяв навіть у співробітники, він мені й ста су не дав, і я досі мушу подавати йому руку.
— Але чому? — з обуренням у голссі спитав Люсьєп.
— А тому... Мені, може, треба буде вмістити якийсь десяток рядків у його газеті, — холодно відповів Лусто. — 1 Одне слово, мій друже, секрет літературного успіху не в тому, щоб працювати самому, а в умінні користуватися чужою працею. Власники газет — підрядчики, а ми — мулярі. І ось чим людина нікчемніша, тим швидше досягає вона успіху; бо така людина завжди ладна ковтати найгіркіші пілюлі, потурати ницим примхам літературних султанів, як, скажімо, отой колишній ліможець Гектор Мерлен, що вже завідує політичним відділом у одному а органів правого центру і дописує у нашу газетку; я бачив, як він підняв капелюха, що його впустив головний редактор. Цей хлопець пролізе між двома честолюбцями, поки ті гризтимуться* і зуміє нікого не зачепити! Мені шкода вас! Я бачу, що ви повторюєте мене, і я певен: через два роки ви станете таким, який я тепер. В моїх гірких повчаннях ви, може, запідозрите засудженого па вічпі муки в пеклі. Ніхто не зважиться сказати вам те, про що я зараз кричу, як людина, поранена в саме серце, як новий Йов на гноїщі: "Осьде виразки мої!"
— Чи на цьому полі, чи на іншому, але мені доведеться боротися, — сказав Люсьєн.
— То знайте ж, — вів далі Лусто, — якщо ви маєте хист, вам у цій боротьбі доведеться дуже нелегко, тому для вас вигідніше бути пересічністю. Стійкість вашої чистої совісті похитнеться, коли вам доведеться мати справу з тими, від кого залежатиме ваш успіх, — хто одним словом може дарувати вам життя, але не побажав вимовити цього слова. Бо, повірте, модний письмепник поводиться з новачками в літературі куди жорстокіше, куди суворіше, ніж пайбрутальніший видавець. Де гендляр бачить тільки збитки, там автор боїться конкурента; один просто ошукує вас, другий ладен знищити. Щоб писати хороші книжки, бідолашна дитино, ви з кожним змахом пера черпатимете з свого серця всі його сили, ніжність, енергію і перетворюватимете їх на пристрасті, почуття, слова. Ви писатимете, замість того щоб діяти, співатимете, замість того щоб боротися, ви будете кохати, ненавидіти, жити у ваших книжках; але, ревниво оберігаючи скарби своєї душі для своїх книжок і своє золото та пурпур заради героїв ваших романів, ви самі никатимете паризькими вулицями в дранті, втішені тим, що, усупереч актам громадянського стану, ви дали життя Адольфові, Коріппі, Кларіссі, Рене або Мансп; ви зіпсуєте собі життя й шлунок, щоб породити своє творіння, яке на ваших очах буде оббріх^не, зраджене, продане, кинуте журналістами в лагуни забуття, поховане руками ваших найкращих друзів. Чи стане у вас духу дочекатися, коли ваше творіння оживе, воскрешене? Ким? Коли? Як? 6 така чудова книжка "Оберман", ріапи> зневіри, книжка, приречена на самотність у пустелі книжкових комор, одна з тих книжок, які видавці іронічно звуть солов'ями — чи настане для неї Великдень? Хтозна! А ви — чи знайдете ви видавця, який відважиться надрукувати "Стокротки"? Шкода й думати про те, щоб вам заплатили,— аби лиш надрукували. Тоді набачитеся цікавих сцен!