— Давайте двадцять! — сказав Лусто.
— Ох, боже мій, навіть не знаю, чи знайдеться в мене стільки, — сказав Барбе, нишпорячи по кишенях. — Е, ось вони. Ви грабуєте мене. Знаєте до мене підхід.
— Рушаймо, — сказав Лусто. Він узяв Люсьєнів рукопис і провів чорнилом риску під мотузкою.
— Чи пема у вас ще чогось? — запитав Барбе.
— Нічого нема, мій скромний Шейлоку. Ну, я тобі влаштую добру оборудку! Він утратить на пій тисячу екю й по заслузі — хай не грабує мене І — шепнув Етьєп Люсьєпові.
— Л як же ви писатимете про ті книжки? — спитав Люсьси, коли вони поїхали в Пале-Рояль.
— Пусте! Ви не знаете, як строчать статті. Щодо "Подорожі в Єгипет", то я перегорнув книжку, не розрізаючи її, прочитав навмання кілька сторінок і знайшов одинадцять мовних огріхів. Я напишу стовпець, де скажу, що, хоч автор і вивчив мову качок, вирізьблених на єгипетських каменюках, названих обелісками, але своєї рідної мови він не знає. Мовляв, замість того щоб розводитися про природничу історію та старожитності, він мав би сказати дещо про майбутнє Єгипту, про розвиток цивілізації в ньому, навчив би, як зблизити Єгипет і Францію, яка, завоювавши його, а згодом втративши, могла б іще підкорити його своєму духовному впливу. Потім я зроблю з цього патріотичний монолог і нашпигую його тирадами про Марсель, про Левант, про нашу торгівлю.
— А що сказали б ви, якби він про все це уже написав?
— А ось що, друже мій: я сказав би, що замість докучати нам політикою, він краще б зайнявся мистецтвом, змалював країну з погляду її краси та особливостей краєвиду. Тут критик може дати волю наріканням. Політика, скаже він, буквально захлеснула нас, вона нам набридла, скрізь тільки політика. Я пожалкував би за чарівними описами подорожей, в яких вам розповіли б про труднощі мореплавання, про радість виходу у відкрите море, про насолоду перетнути екватор — одне слово, про все, що потрібно знати тим, хто ніколи не подорожує. Вихваляючи такий стиль опису подорожей у далекі краї, можна водночас поглузувати з мандрівників, які аж надміру захоплюються і перелітною пташкою, і летючою рибою, і риболовлею, і знов відкритим географічним пунктом, і давно усім відомими мілинами. Крім того, читач вимагає наукових премудрощів, мало кому зрозумілих, але привабливих і незбагненних, як усе глибокодумне. Передплатник задоволений, йому догодили. Щодо романів, то ніхто у світі не читає їх стільки, як Флоріна, вона висловлює свої міркування, а я катаю статті на підставі її оцінки. Коли вона вважає нудним авторське базікання, як вона каже, я зацікавлююсь книжкою і вимагаю від видавця зайвий примірник, який він з радістю мені надсилає, наперед смакуючи похвальний відгук.
— О боже! А як же критика, священна критика? — скрикнув Люсьєн, пам’ятаючи про заповіді Братства.
— Мій друже, — сказав Лусто, — критика — це щітка, якою пе можна чистити тонкі ткапини, вопа їх розривав па клапті. Слухайте, даймо спокій цьому ремеслу! Бачите ось цей знак? — додав він, показуючи на рукопис "Стокроток".— Я зробив помітку під самою шворкою на обгортці рукопису. Якщо Доріа прочитає рукопис, він, звісно, перев’яже його по-своєму. Отже, ваш рукопис ніби запечатаний. А це згодиться для збагачення вашого досвіду. Зважте, крім усього, що ви потрапите до крамнички не з вулиці і не без кумівства, не так, як оті нещасні юнаки, що перебувають у десяти видавців, перш ніж один нарешті запропонує їм бодай стільця.
Люсьєн уже спізнав на собі слушність цього зауваження. На превеликий подив провінційного поета, враженого таким триньканням грошей за крайньої бідності, Лусто заплатив візникові аж три франки. Приятелі увійшли в Дерев’яні галереї, де тоді була зосереджена торгівля так званими книжковими новинками.
За тих часів Дерев’яні галереї були одним із найзна— менитіших місць у Парижі. Не зайва річ описати тут цей огидний базар, бо протягом тридцяти шести років він відігравав у паризькому житті таку велику роль, що, мабуть, знайдеться небагато людей сорокалітнього віку, яких не втішив би цей опис, неймовірний для юнаків. На місці теперішньої холодної, високої і просторої Орлеанської галереї, подібної до теплиці без квітів, стояли благенькі бараки чи, точніше, дощані погано криті халупки, скупо освітлені тьмяним світлом, що проникало з боку двору і саду крізь щілини, іменовані вікнами, але більше схожі на брудні продухвини харчівень за паризькими заставами. Крамнички утворювали дві галереї, приблизно футів дванадцять заввишки. Крамнички, розташовані посередині, виходили вікнами на обидві галереї, звідки в них проникала задуха й сморід, а світла крізь брудні шпбкп в стелі пробивалося дуже мало. Ці тісні комірки, завширшки менше шести футів і завдовжки від восьми до десяти футів, так підпилися в ціні завдяки напливу публіки, що за їхню оренду платили по тисячі екю. Крамнички, що виходили в сад і на подвір’я, були огороджені невисокими зеленими штахетами, можливо, з тим, щоб уберегти неміцні стіни будівель від натиску юрми. Таким чином, перед будівлями залишався простір на два-три фути, де росли невідомі науці дивовижі ботаніки, впереміш із не менш химерними плодами різних галузей промисловості. Обривки газетпих відбитків увінчували трояндовий кущ, так що квіти риторики запозичували аромат миршавих квітів цього занехаяного, але щедро зрошуваного нечистотами садка. Між листям майоріли різноколірні стрічки й афіші. Покидьки модних майстерень глушили рослинність: на зелених стеблах висіли жмуття стрічок, і ви спізнавали розчарування, коли, захопившись квіткою, натрапляли замість жоржини на атласний бантик. І з боку саду, і з боку подвір’я вигляд цього химерного палацу являв собою наочний взірець паризької неохайності: облуплена клейова фарба, пооббиваний тппьк, старенькі вивіски, фантастичні оголошення. До того ж паризька публіка наймовірно бруднила зелені штахети як на подвір’ї, так і в саду. Здавалося б, що брудне й смердюче обрамлення галерей мало б відлякувати вразливих людей. Проте вразливі люди пе відступали перед цими жахіттями, як принци в казках не відступають перед драконами та перешкодами, що їх злі духи ставлять між нимп й викрадачами принцес. Посеред цих галерей, як і тепер, був пасаж; заходили в нього між двома перистилями, що й нині існують; їх почали будувати до революції й не закінчили через брак коштів. Красива кам’яна галерея, що веде до Французького театру, була тоді вузьким і дуже високим проходом з поганим перекриттям, що майже не захищало від дощу. Той прохід, на відміну від Дерев’яних галерей, називали Скляною галереєю. Взагалі, дахи над цими вертепами були в такому поганому стані, що один багатий торговець кашеміровими шалями і тканинами порушив проти Ор— леапів процес за товар, зіпсований у нього за одну ніч на значну суму. Купець виграв позов. Подекуди покрівлю заміняло просмолене полотно, напнуте над деякими рядами. За підлогу в Скляній галереї, де починав наживати своє багатство ІПеве, так само як і в Дерев’яних галереях, правив природний паризький грунт, удобрений шаром землі, принесеної сюди на чоботях і черевиках перехожих. Тут люди раз у раз провалювались у ями, спотикались об бугри засохлої грязюки, що її раз у раз підчищали торговці, отже, потрібна була неабияка сприт— пість, щоб не впасти.