Минали роки, спливло багато часу, коли виявилося, що кантор Шмуел-Еля недарма сміявся: Шимеле виїхав із сім'єю не в Одесу, а в Ржищів, маленьке містечко Київської губернії, не дуже-то далеко від Воронкова. Навіщо йому потрібна була вся ота вигадка про Одесу й Ефросі — це треба спитати його дітей, бо сам Шимеле вже давно на тому світі.
19
ЗМІНА МІСЦЯ — ЗМІНА ЩАСТЯ
Збираємось залишити Касрилівку.— Гершл-недоріна ошукав свого компаньйона. — Саван баби Минди
Звідки воно взялося, автор цього життєпису сказати не може, але Шимеле показав дорогу. Одразу по його від'їзді воронківці почали подейкувати про те, що зміна місця — зміна щастя і що слід перебратись у більше місто — хто в Бориспіль, хто у Ржищів, хто у Васильків, а хто ще далі.
Те саме чули діти Нохема Вевикова і про свого батька. Передавали під великим секретом, ніби він збирається незабаром повернутись у Переяслав, у велике місто, звідки переїхав сюди, у Воронків, коли діти ще були зовсім маленькі, і при цьому звичайно кінчали словами: "Зміна місця — зміна щастя".
Переяслав уявлявся дітям величезним містом, надзвичайно привабливим і приємним. "Переяслав — місто, де можна заробити",— говорили між собою дорослі. Діти прислухались до цих розмов і, хоча мало що розуміли, проте відчували, що Переяслав — чудесна річ, і це їх тішило. Але водночас їм шкода було розлучатися з маленьким містечком, де вони провели найкращі дитячі роки, золоту пору своєї юності.
"Що буде із старою воронківською синагогою,— думав маленький Шолом,— коли всі євреї роз'їдуться? Хто сидітиме на їхніх місцях біля східної стіни? І з горою по той бік синагоги що станеться? А з єврейськими крамницями? А із скарбом, захованим глибоко в землі? Невже пропаде таке багатство, ще з давніх-давен уготоване для євреїв? Невже все це піде з вітром?"
Хоч як остерігалися говорити в хаті при дітях про такі речі, вони все ж раз у раз ловили слова: "Зміна місця — зміна щастя... Прибутки зменшуються..." Чому це, коли змінюють місце, змінюється й щастя? І що воно, власне, таке, "прибутки", і як вони "зменшуються"? Цього діти ще не розуміли як слід. Але з виразу обличчя дорослих вони здогадувались, що навколо них щось коїться... Завжди тихий, стриманий, смутний Нохем Вевиків став ще тихішим, стриманішим, смутнішим, завжди згорблений, він ще більш згорбився. На його високому білому чолі з'явилися нові зморшки. Він тепер часто замикався із своїм молодшим братом, з дядьком Ніслом, курив цигарку по цигарці й весь час шушукався з ним, радився про щось... Тієї зими Рабиновичі вже не справляли проводів суботи для всього містечка. У свято тори і в останній день кучок ще, правда, гуляли, дядько Нісл, як завжди, ще мінявся шапками із становим приставом і навіть ніби танцював з ним на покрівлі, але гульня вже була не та й танці не ті, що колись. Навіть тітка Годл стала значно стриманіша й не така в'їдлива. Уся родина щось наче розхиталася. Тільки баба Минда ще стійко трималась, наче той дуб: така сама охайна й хупава, як раніш, така сама акуратна, як завжди. Тільки суботпє частування було вже, здається, не те: яблучка трохи підмерзлі, залежалі, ба навіть іноді під-гнилі, горіхи підточені, а в родзинках завелася черва... Молилася баба Минда з свого великого, акуратного молитовника, як і раніш, ревно й уголос, мов чоловік, і так само розмовляла з господом богом. Проте це вже була не та молитва й не та розмова. Щось коїлося у Рабиновичів, усіх гнітила якась таємниця.
Так воно тривало цілу зиму, коли раптом чиряк прорвало, правда спливла назовні, неначе олія на воді, й усе містечко дізналося про таємницю. Нохем Вевиків мав компаньйона по оренді на ім'я Гершл. То був червононосий чоловічок, який завжди ходив у кожушку. Люди прозвали його Герсл, бо він замість "ш" вимовляв "с". Оцей компаньйон геть розорив Нохема Вевикова, тобто просто обікрав його та ще нишком перехопив у нього оренду. Воронківці страшенно обурились: "Реб Нохем, чого ви мовчите йому? Чом не потягнете його до рабина, до третейського СУДУ?" Та коли дійшлося до рабина й до третейського суду, оцей Герсл висміяв їх і так брутально вилаявся (як завжди з присвистом), що навіть соромно повторити його слова...
— Диви-но, що цей негідник собі дозволяє! — обурювався дядько Нісл, махаючи руками й затягуючись товстенною цигаркою.— Моє ім'я не буде Нісл,— присягався дядько,— якщо не запроторю оцього падлюку, оцього гуль-тяя, оцього недорікуватого грубіяна в острог принаймні на двадцять п'ять років!
— Куди запроториш? Який острог? Які там двадцять п'ять років? — охолоджував його запал, гірко посміхаючись, старший брат Нохем і теж закурював товсту цигарку.— Мені нап'яли блазенський ковпак, і тепер доводиться тільки повернутись у Переяслав. Зміна місця — зміна щастя...
Це вже були одверті слова, цілком зрозумілі дітям. А втім, дещо вони все ж не розуміли: про який це "ковпак" ішла мова? Спитати батька ніхто не наважувався. Надто велику повагу вони до нього відчували, щоб підійти й спитати: "Тату, що це за ковпак тобі нап'яли?" Але діти бачили, що батько тане, як свічка, аж згорбився, і кожне його зітхання, кожен стогін надриває душу.
— Ви залишитесь на літо тут — шкода відривати вас від навчання посередині навчального року. А дасть бог, на кучки пошлемо по вас підводу, й ви приїдете.
Так одного літнього дня заявив Нохем Вевиків своїм дітям. Незабаром до їхньої хати під'їхали два фургони, такі самі, як нещодавно до Шимеле, і Рабиновичі почали ладнатись у дорогу й прощатися з земляками. Але то було вже не те ладнання, не те прощання й не ті веселі вареники, що у Шимеле. Якийсь незвичний сум пойняв усіх, туга лягла на обличчя людей. Усе містечко співчувало Рабиновичам. "Хай господь бог їм допоможе! Зміна місця — зміна щастя. Жаль бідолах!" — так стиха говорили між собою воронківці. Але діти ще не дуже-то розуміли, чому й кого це так жаль. Кого справді було жаль, то це бабу Минду, яка на схилі віку мусила пакувати свою скриню, лаштуватись у далеку дорогу. Тим часом дітлахи скористалися з пагоди, щоб зазирнути в бабину скриню. Крім випрасуваних шовкових хустинок, що лежали між аркушиками молитовника, крім святкових шовкових суконь та оксамитних накидок якогось дивного крою, з коротенькими рукавчиками й хутряпими хвостиками — крім цього добра, там лежав глибоко в куточку чималий сувій білого полотна. Це був бабин саван, який вона собі заготовила ще бозна-коли, років на сто вперед, щоб на випадок смерті не обтяжувати дітей... Про це знали всі. А втім, дітлахи досить зухвало спитали бабу: "Навіщо вам стільки білого полотна?" Запитував, звісно, найменший на зріст і найбільший пустун, автор цих спогадів. У відповідь він дістав від баби чималу порцію нотацій; крім того, вона ще обіцяла поскаржитися батькові, зауваживши при цьому, що давно вже збирається провчити маленьке чортеня, бо їй добре відомо, як він перекривляє її за спиною, коли вона молиться (це таки була правда), і все-все розповість! Вона ще розважить душу!.. А згодом виявилось, що баба навіть і не думала скаржитись. Навпаки, перед від'їздом, коли настала хвилина прощання, вона розцілувала кожну дитину окремо, як тільки рідна мати може цілувати, і плакала, як тільки рідна мати може плакати. А потім, сідаючи в фургон, вона востаннє звернулась до дітей: