Шолом не встиг перечитати написане, коли раптом відчув, як чиїсь пальці вхопили його за ліве вухо, і досить міцно!
Думаю, що ніхто з читачів не здогадається, хто саме спіймав героя цього життєпису під час вчинення такого ганебного гріха, як прилюдне осквернення суботи. То, звісно, був не хто інший, як дядько Пиня. Як на те, саме він прокинувся раніш за всіх і раніш за всіх подався кудись із суботнім візитом. Що було далі, не варт розповідати. Кожен може собі уявити, що цього разу ніщо не допомагало, ні сльози, ні благання. Дядько Пиня відвів вимазаного крейдою хлопця додому й віддав його в батьківські руки. Але то ще була дрібниця порівняно з тим, що було згодом, коли все місто дізналося про цю історію й вона дійшла до начальства повітового училища. Хлопчакові загрожувало виключення. Батько мало не плакав. Бідолаха мусив піти до пана директора й уклінно благати його за свого сина. І тільки завдяки тому, що Шолом був один з найкращих учнів у класі, стипендіат, йому подарували, та й батька пожаліли, і не виключили з училища. Зате вчителі нагородили учня новим прізвиськом. Викликаючи Шолома до дошки, вони не називали його, як досі, на імення, а вигукували або "художник", або "письменник", розтягуючи це слово якомога довше: "Письме-е-ен-ник!"
Це прізвисько залишилося за ним уже назавжди.
53
СЕРЕД КАНТОРІВ ТА МУЗИК
Історія з еврейсьною книжною, що змушує сміятись. — Кантори з "ноло-вратурою". — Музина Йошуа-Гешл з його галайстрою. — Потяг до снрипни
Нахил до "письменництва" герой цього життєпису виявляв ще змалку. Його мрія була стати автором, письменником, не таким, що пише крейдою на стіні, а справжнім письменником, автором книжки. Йому провіщав ще старий друг Колектор, що він коли-небудь стане письменником
і писатиме староєврейською мовою, як Цедербаум, Готлог бер *, Єгалел * та інші видатні люди. Арнольд з Підвірок доводив щось зовсім інше, а саме: якщо цьому хлопцеві судилося стати коли-небудь письменником, то він писатиме російською мовою, а не староєврейською. У "Гамейліці" *, казав він, є й без нього досить дилетантів, невігласів, меламедів і балакунів! Не Цедербаум, не Готлобер, не Єгалел, а Тургенєв і Гоголь, Пушкін і Лєрмонтов — ось хто повинен стати його провідною зіркою...
Однз слово, або староєврейською мовою, або російською, але що хлопець писатиме мовою їдиш *, таке нікому навіть на думку не спадало. Хіба їдиш теж мова? Власне, розмовляли всі тільки їдиш, але що мовою їдиш можна писати — цього ніхто собі не уявляв."Жаргон"—чтиво для жінок. Чоловік соромився тримати в руках таку книжку, бо люди ще можуть сказати, ніби він невіглас.
Проте авторові ще змалку пам'ятається, що одна єврейська книжка, написана саме "жаргоном", мала величезний успіх у маленькому закутньому містечку Воронків. Що то була за книжка, герой цього життєпису згадати не може. Він тільки пам'ятає, що книжчина була маленька, худенька, розідрана, з пожовклими заяложеними сторінками, без обкладинки й навіть без титульної сторінки.
Кінець суботнього дня. До Нохема Вевикова зібралися всі шановні обивателі містечка на проводи суботи. Мати порається в кухні коло волоського борщу, а присутні тим часом розважаються, слухаючи реб Нохема, який читає вголос якусь книжку. Батько читає, а гості сидять навколо стола, курять і регочуть, аж заходяться сміхом. Раз у раз читця перепиняє голосний вияв захвату й добродушна лайка на адресу автора: "Ото бісова душа! Шалапут! Байстрюк! Хай йому дідько!.." Навіть сам читець не міг стриматись і давився зо сміху. Діти не хотіли йти спати, а Іїїо-лом і поготів! Він, звісно, не розумів, що саме батько читає, але йому було цікаво дивитись, як ці дорослі люди, бородані, раз у раз пирскають сміхом, регочуть, аж кишки рвуть зо сміху. Шолом сидів осторонь, дивився на сяючі обличчя гостей і заздрив тому чоловікові, який створив таку книжку. Його опановує палка мрія теж написати, коли він виросте, таку книжчину, щоб люди, читаючи її, сміялися й добродушно злегка лаяли його...
Так чи так — чи буде Шолом письменником, чи ні, чи він писатиме староєврейською мовою, чи російською,— але освіченою людиною він напевно буде. Щодо цього не може бути ніяких сумнівів. Він мусив, він хотів будь-що стати освіченою людиною. Він хотів усе знати, все вміти. Навіть грати на скрипці. Здавалося б, яке відношення має гра на скрипці до освіти? Але вона має відношення, і навіть безпосереднє відношення. Уміння грати на скрипці вважалося тоді такою самою ознакою освіченості, як, скажімо, знання німецької чи французької мови. Практичної користі від цих знань ніхто не сподівався, але кожна пристойна дитина, яка хотіла стати всебічно освіченою людиною, повинна була все знати. Тому майже всі хазяйські синки в місті вчилися грати на скрипці. Хаїм Фрухштейн грав на скрипці. Цаля Мерперт грав на скрипці. Мотл Срібний грав на скрипці, й ще багато хлопчиків грали на скрипці. А він, Шолом Рабинович, хіба гірший за них? Але батько заперечував — він не визнавав скрипки. То зайва річ, казав він, шкода часу, та й пасує вона тільки до музикантів. Математика, географія, словесність — це діло. А терликати на скрипці — що то за робота?
Так міркував Нохем Рабинович, і з свого погляду він, можливо, мав рацію. Але послухайте, що казав з цього приводу музика Єшуа-Гешл. Єшуа-Гешл — людина делікатна й побожна, з великими густими пейсами — авторитетно заявляв: "Одне одному не заважає. У мене теж є діти не гірші за інших єврейських дітей, вони теж неабиякі пустуни, добрі чортяки. То що з того? Гадаєте, вони не грають у мене на всіх інструментах?.." А музика Бенціон що казав? Отой Бенціон, який навчив усіх згаданих хлопчиків грати на скрипці, мав запалий ніс і тому трохи гугнявив. Він проекзаменував хлопчика Рабиновича, дав йому кілька лекцій з першої частини "Беріо", після чого сказав у присутності своїх учнів, що в цього хлопчика "фаланф", що на Бенціоновій гугнявій мові мало означати "талант". Чи Шолом справді мав талант, чи ні,— цього він не знає. Шолом тільки знає, що змалку його вабило до музики і що він мріяв про скрипку. І як на те, неначе його хтось навмисно дражнив, йому завжди доводилося обертатися в світі співу й музики, бувати серед канторів та музикантів.