— А що ж? Аби гроші...
— Ну, за гросі вже мої клопоти... Аби пан згоден — гросі будуть.
— То й добре, Лейбо. Мій ліс — твої гроші; моя річка — ти на ній млин поставиш та й станеш у мене мірошником або я тобі ті млини заорендую...
— Я панові так сказу: коли пан згоден, я построю три млини з панського лісу... заорендую на п'ятнадцять років... платитиму панові за рік по триста карбованців... А там, як пан собі схоце, млини будуть зовсім його... Мені ці другому найняти...
Отак порахувалися, а через тиждень у городського нотаріуса й умову переписали. Заорендував Лейба не одні млини, а річку з берегами, і ставок панський, і болото — на дванадцять літ. Та ще до всього того вимовив Лейба собі й хату — якраз над ставком, під горою стояла сама собі облупана пустка, у котрій іноді кури на гнізда сідали та ящірки плодились... Лейба зразу її наглядів.
— Звідти добре буде над млинами та ставком назирати,— примовляється Лейба.
— Ну, то бери вже! — каже пан.— Гляди тільки, щоб мені к різдву була он яка щука на товченики з мого ставу!.. Ну, і коропа там, карасів...
— Про те пан хай не турбується. Звісно, з васого ставу найсмасніса риба,— улещує пана Лейба.
— Еге ж... Гляди тільки, щоб була!
Погодився пан з Лейбою перед другою пречистою; а так після покрови вивозили вже красноярці з панського лісу велике й мале колодяччя та чагарник — гатити на Красноярці греблю. Спершу їм і не до того, що та гребля стане для них лихою годиною. Вони навіть раділи, що в них на селі свої млини будуть — не прийдеться возити за десять верстов молоти! До того ж таки й робота під осінь є для них і для скоту — буде подушне заплатити! І красноярці прикладають рук до тої греблі — Лейба підхвалює.
Перед пилипівкою та гребля зовсім уже готова. Прийнялися возити дерево на млини — і тут заробіток є. Де взялися і майстри! Стали теє дерево обтісувати та приладжувати, щоб зараз, як спаде весіння вода, млини складати. Кипіла робота всю осінь, всю зиму... Греблю загатили, фашиною вимостили й утрамбували; через річку, де мала вода спадати на лотоки, перекинули невеличкий місток з перилами; тепер уже забивали важкою бабою на млини товсті палі...
Усьому селу робота від Лейби є; один Грицько Коваль ніяк її не діждеться. Він частенько, було, заходить до греблі — чи швидко вже прийдеться йому вали оковувати, товкачі наставлювати, колеса урвантом стягати?..
— Постой трохи,— одмовляє Лейба,— після паски зараз і ковалеві робота!.. Бац, як я гоню...— І Лейба показав рукою на греблю, на місток, на палі...— Далі буде ще робота коло дому.
— Чому б уже тобі, Лейбо, і шинка там не завести?
— Тривай трохи, заведу.
— А горілку набір даватимеш?
— Доброму хазяїнові цому не дать?!
— Ну, то заводь швидше: може, і я тоді стану добрим хазяїном. Та щоб мені горілка смачна була, щоб сама в рот лилась... Чуєш? А твоя Сурка продає на Вовчій таку розбавлену та вонючу, що від носа верне...
— Не пий, коли верне,— з обидою відказав Лейба і швидко побіг од Грицька на греблю, де дожидали підводи з деревом, що привезли з лісу.
Грицько подивився услід Лейбі, як він підтюпцем чимчикував, підібравши поли свого довгого сірого балахона із засмальцованими рудими плямами на спині.
Лейба справді дуже хапався. Він побивався і про те, щоб швидше млини складати, і щоб пустку переробляти... Цілу ту осінь і зиму кидався Лейба по всіх усюдах — кипів, як муха в окропі.
Зима придалася того року не холодна. Сніг ледве прикривав землю, так що й деревину з лісу вивозили на колесах. Як потягло на весну після стрітення, скоро сніг той розтав, вода незабаром збігла... Все помагало Лейбі скоріше роботу кінчати.
От уже й на ту весну красноярці помітили, що вода на їхній невеличкій та тихій річці піднялась далеко вище, ніж торішні роки: тепер вона підійшла трохи не до крайніх мазанок і захопила крайком берегові городи... Грицькова кузня по коліна пойнялась водою,— прийшлось йому перенести в хату всі ковальські причандали, а кузню кинути на поталу воді...
Грицько закипів та до пана.
— Я до вас, пане.
— А чого тобі?
— Вашою водою мою кузню залито...
— А мені що до того?
— Як що?.. Адже ви продавали мені кузню не на те, щоб у воді стояла?.. Вам гроші по весні подай... ви не подаруєте...
— Така, Грицьку, умова...
— Ото ж то й є!.. А де ж я тепер зароблю?..
— Вода, Грицьку, швидко спаде... що тепер за вода?! Грицько похнюпився й задумався. Потерся з ноги на ногу
коло порога, пом'яв у руках шапку та, не сказавши й "прощайте", мовчки вийшов з хати.
— Лейбо!.. Чуєш?..— гукає, побачивши здалека жида.— Поворожи, бісів жиду, коло своєї греблі: хай вона нашого добра не займає!
— Ці ти дурний?.. Гребля — де, а васе добро — де!..
— Здурій ти сам!.. Он глянь — мою кузню геть чисто вода пойняла.
— Нехай вона трохи покупається, чорну сажу одмиє,— шуткує Лейба.
— Лейбо! Ти не шуткуй... Ти — жид розумний, гаспид тебе не взяв!.. Ось подивись, що вода виробляє!.. А ще ж то цю весну що за вода?! А, борони боже, випаде снігова зима?.. Та тут із душею не вирвешся!
— Хіба мені діло до води?.. Вода панська... пан мені наймає... я панові оренду плачу... Коли хоц, ти до нього і йди залітися на воду...
— П-ху-у на вас! — сплюнув гарячий Грицько і побіг од Лейби.
Кинувся до громади.
— Так і так, сяке й таке... Вода наше добро заливає, а ви самі греблю гатите... дурні! Яка цієї весни вода? Тільки слава... А он геть чисто кузню залила!!. Що ж то буде, як снігова зима випаде?.. Адже вона людей потопить!..
Громада мовчки слухає. Ті, в кого городи залило, стали собі жалітись. Одначе ж що його тепер робити?.. Не розкидати ж тої греблі... Довгенько ще поміркували красноярці, позмагались між собою та й розійшлись, заспокоївши гарячих тим, що вода швидко спаде.
Через тиждень вода справді спала. Селяни втихомирились. Навіть Грицько наладжує на старий штиб свою кузню...