І н н а. І ти так легко миришся з цим? Вона бере твою дитину, і ти навіть не матимеш права побачити її? Ти миришся з цим?
Мусташенко (схоплюється, люто, з мукою). А що ж я маю робити, скажи мені?! Що?!. Ну, кажи тепер! Ти хотіла цього. Ти викликала духа. Що* робити з ним тепер? Що зробити, щоб мене не обхоплював сліпий жах, коли я тільки подумаю, що вона завезе мою дитину? О, будь проклятий той день, коли я згодився на це! Я став звіром. Голим, первісним звіром. Я попав у якийсь вихор темних, страшних нелюдських сил, які крутять мною, як пір'їною. Я нічого тепер не думаю, нічим не цікавлюсь, мені все байдуже. Наука? Філософія? Професура? Цього всього нема. Я повний тільки якогось звірячого гарчання, туги, страху за отой шматочок живого червоного м'яса. Я вночі корчусь од сорому за себе, я боюсь самого себе. А ти шарпаєш мене за рану й питаєш, як я можу з цим миритись!.. "Я боявся цього. Я від першого ж дня, як побачив її з дитиною, як помітив у неї в очах цей тьмяний, хижий блиск, коли вона вперше годувала дитину, я тоді вже почув холод у серці. Я тоді вже зрозумів, що вона не віддасть і що смішно й дико навіть говорити про це. її можна різати на шматки, й вона не випустить дитини з обіймів. Бо вона — мати. Ти забула, що "закон", як ти казала, є для всіх "закон"... Інна (тихо). Як же буде тепер?
Мусташенко. Чи я знаю? Якби ж мені хто сказав, як воно буде, як вийти з цього страшного кутка, в яікий ми самі себе загналц!
Інна (пильно вдивляється в Мусташенка). Але все ж таки ти щось думаєш із цього приводу?
Мусташенко. Що ж я можу тут придумати?
Інна. Боротися треба за себе.
Мусташенко. Як?!
Інна мовчить і не зводить із його очей.
Мусташенко (теж дивиться на неї, розуміє, з страхом). Інно! Ти що задумуєш?!
Інна. Вона відбирає в нас життя. Ми маємо боронитись.
Мусташенко. Інно, ти збожеволіла?! Інна. Але ж мені відбирають життя! Життя мені відбирають!
Мусташенко (швидко підходить до неї, обнімає, з глибокою, зворушеною ніжністю, сумом). Моя бідна, моя єдина!.. Не треба цих думок... Не треба, моя рідна. Це вже щось хворобливе, божевільне. Не треба. Ну, так. Ну що ж, іще раз спало нещастя на нас. Будемо нести його твердо, не впадаючи в одчай і безумства. Закон вищий од нас. Будемо жити нашою старою родиною, як жили... Може, й краще... Не треба, Іннусю, не треба.
Інна (м'яко визволяється, відходить, машинально поправляє квітки. Розбитим, байдужим голосом). Як же тепер із цією... з Людою?
Мусташенко. А що жз нею? Нехай переїздить собі на те помешкання, та й годі.
Інна. І ти будеш ходити до них?
Мусташенко (мовчить, тихо). Ні, очевидячки, вже ходити не буду.
Інна. Будеш. Там буде твоя справжня родина. Родина там, де є дитина.
Мусташенко (з мукою). Ах, Інно, навіщо себе без потреби мучити! Таке мені це тяжке, болюче, страшне, але коли я кажу, що не буду, то я знаю вже, що я кажу. Для чого ж іще... Ех! (Махає рукою, сідає в фотель і кладе голову в руки).
Інна (підходить до нього, ніжно гладить рукою по голові). Це наша друга операція, Пан. Тепер ми обоє — однакові. Тепер ми будемо собі й дітьми, й батьками, й родиною. Так, мій Пан, так, мій дорогий.
Мусташенко хапає її руку, жагуче цілує, пригортається лицем до руки.
Інна (любовно, сумно гладить другою рукою по голові). Ми — бідні сироти. Сьогодні ми зовсім, зовсім осиротіли...
Мусташенко раптом стурбовано підводить голову і прислухається.
Інна. Що таке?
Мусташенко. Мені почулось?.. Чи Михасик закричав?
Інна. Я нічого не чула.
Мусташенко. Може, вона йому щось зробила? (Встає). Вона в такому стані, що може схопити його й без нічого вибігти.
Інна. Нехай біжить, тепер усе одно.
Мусташенко. Ну, як же так? Надворі холод, мокрий сніг. А він і так трохи хворий. Чекай, я подивлюсь. Я певен, що він закричав. (Швидко виходить).
Інна блідо, гірко посміхається й так стоїть момент. Потім зразу сильно випростується, стріпує головою, немов приймаючи чийсь виклик і з загрозою, у злому, веселому підняттю про себе говорить: "А-а?> Швидко йде до дзвінка, дзвонить; нетерпляче ходить по хаті, піднято посміхаючись. Покоївка у дверях.
Інна. Ганно, скажіть Марії Андріївні, що я чекаю кави. Зараз же подавайте сюди! Чуєте? Зараз, зараз!
Покоївка, уклонившись, виходить. Мусташенко при останніх словах Інни входить.
Інна. Ну, що?
Мусташенко (похмуро). Нічого. Виїжджає. Послала по візника,
Інна. Так швидко?!
Мусташенко. Вона нічого не бере з собою. Ні копійки не хоче взять од мене.
Інна. Тільки дитину? Браво! Вона.спритно грає, вона знає, що все потім нею візьме. Шантажистка!
Мусташенко. Вона — мати. А за це їй багато простити можна.
Інна. Вона — мати?! Ця вирахувана, безсердечна, безсовісна міщанка, яка без крихти сорому обманює мене в мойому домі й шантажує дитиною?! Простить їй?! Ха!
Мусташенко. Ах, Інно, ти думаєш про неї гірше, ніж вона є! Коли б тебе душили за горло й вимагали в тебе твою дитину...
Інна. Ну, годі, не будемо про це говорити. Але її в такому стані пускати все ж таки неможливо. Вона може бозна-що з дитиною зробити. Вона ж і квартири нашої тепер не прийме?
Мусташенко. Розуміється.
Інна. З нею треба помиритись! Неодмінно!
Мусташенко. Спробуй.
Інна. Ну, це ти можеш зробити, коли захочеш! І ти ради дитини повинен це зробити. Чуєш? Піди помирись сам і приведи її сюди,— ми тут із Тамою рішили зробити маленьку каву й попрощатися з Людою. Вона побачить, що ні я, ні Тама нічого проти неї не маємо, й тоді спокійніше виїде і прийме від тебе все. Йди.
Мусташенко. Та не помириться вона й не прийде сюди! Може ж бути і в неї гордість, сором, честь?
Інна. Коли вона любить тебе, то простить і все забуде. Забувала ж вона цілий рік і сором, і честь. І ще раз забуде. Ну, йди, а то вона візьме дитину й виїде, навіть не сказавши тобі ні слова. Швидше йди!
Мусташенко нерішуче виходить. Інна швидко починає готувати столик до кави. Входить Круглик із орхідеями.
Круглик (з порога). Можна? Не запізнився?
Інна. А, Юрій Маркович? Привезли? Дякую. Поставте їх куди-небудь.
Круглик. А чудесні які. Га? Подивіться. Бездоганні.
Інна (неуважно). Так-так, дуже гарні. Дякую, голубчику, дякую.
Круглик пильно поглядає на Інну.