В його очах якийсь насторожений, намацуючий вираз. Він, розуміється, знає, через що ми розбили.
Я теж хляпаю його по плечах і, сміючись, одповідаю якоюсь дурницею. Коли сходяться двоє, що хляпають по плечах, то той, що хляпає дужче й певніще, займає пануюче становище. А в другого з'являється запобігливе підхіхікування.
— Та ні, справді, слухай, що сталось?
Я дивлюсь на його товстий, в'ялий, з круглими, крихітними ніздрями ніс, на блакитні очі, на жовтяву гриву на голові й у мене з'являється зловтішна радість: ніякої схожости немає в Андрійка з цим чоловіком. І знову хочеться спитати, чи знає він про сумніви Соні. Вона запевняє, що нічого не казала йому. Але хиба їй можна дати віру? А як знає, то що він почуває до мене й до Андрійка? Автім, яке може бути батьківське почуття в цеї ледачої розхрістаної, сластолюбної людини? От він прийшов позичити грошей. За гроші він продасть і Андрійка, й Соню, й самого себе. Хиба купити Андрійка в його?
Я знов пускаю незначний порожній дотеп про дамські настрої й розлягаюсь у фотелі.
— Дурниці, їй-Богу! — сміється Сосницький. — Сидить у спальні і плаче. Обідать чомусь не варили. Взагалі, паршива справа, Яша, — каже він, криво посміхаючись і витягаючи циґарку.
"От зараз попрохає грошей".
— Так, не вдалось життя. "Не зійшлись характерами", як ти кажеш. Найкраще, звичайно, найблагородніще це — потиснути одне одному руки й розійтись.
Він замовкає, ходить по хаті, важко навалюючись на кожну ногу й дивлячись у землю. Иноді він зиркає на мене, й я схоплюю в його очах чудну, пильну увагу, немов він слідкує, яке вражіння роблять на мене його слова.
— Пусте! — кажу я, широко позіхаючи. — Завтра за те матимеш на обід цвітну капусту. (Його улюблена страва.)
— Ні, Якове Василевичу, річ не у цвітній капусті. Не любить мене Соня, от що!
Він вимовляє ці слова серйозно, рішуче й тихо. Потім додає трохи хапливо:
— Я не в претенсії, я не в претенсії! Давно вже знаю…
І знову ходить, таксамо поглядаючи на мене. Що за чортовиння?
Таких балачок у нас ніколи не бувало. Що йому треба від мене? Випитати щось хоче, чи що?
Я знов позіхаю й, усміхаючись, кажу:
— Ти що, програвся вчора, чи що? Чого таке скигління?
Його, як помітно, починає дратувати мій тон.
— Ні, виграв! — сухо говорить він. — І можу тобі дати триста карбованців на рахунок мого довгу. От, маєш.
Він виймає гаман і відраховує з пачки триста карбованців.
Я збитий цілком зпантелику і на сей раз зовсім щиро не розумію нічого.
— Так у чому ж річ?
Він червоніє й, дивлячись мені просто в очі, відповідає:
— В тому, що я не можу більше стерпіти такого життя. Соня — женщина гарна, розумна, чесна, але… але, коли чесна женщина не любить, то життя з нею в тисячу раз тяжче, ніж з дурною й підлою. Цілий рік це вже тягнеться. Довго розказувати.
Він одходить од мене, йде до вікна й зараз же швидко вертається.
— Ну, добре! З цим нічого не зробиш. Значить, який вихід? Розійтись. Чудесно! Але ж не я винен? Так? Виходить, з якої ж речі ти ставиш мені умови? Я пропоную: я беру Андрійка, вона Василька. З Андрійком я можу жити, — йому вісім літ. Василько має тільки два роки. Ясно, що йому тепер потрібна мати, а не батько. Ні за що! Мало не істерика. Н-ні за що!
— А чого ж вона хоче? — машинально питаю я.
— Чого? Обох! Або ж, на крайній випадок, мені Василька, а їй Андрійка. Але ж вона знає, знає ж вона, що без Андрійка я не можу! Вона знає, що відбірає в мене мою останню…
Він од хвилювання не договорює і знов іде до вікна.
Ми деякий час мовчимо. Я тільки тепер почуваю, як, я ввесь страшенно обважнів. А думки на-диво бистрі, раптові, неначе отара кіз у загоні, чимсь стрівожених, наляканих; вони кидаються то туди, то сюди, переплигують одна через одну, гасають, шукають виходу.
— Ну, все-одно! — відривається раптом од вікна Сосницький. — Не знаю, на віщо я тобі все це кажу? Тобі, мабуть, ані трішки не цікаво. Ну, як ся маєш? Був учора в клубі?
"Справді, на віщо він мені все це казав?" — думаю я й відповідаю:
— Ні, не був. Занятий був.
І вмить, неначе слухаючись чийогось наказу, кажу:
— А в мене, знаєш, теж… Себто, не в такому дусі, але… Закрутив, розумієш інтрижку з одною дамою. Навіть, коли хочеш, цілісінький роман. І серйозний, здається.
— Та що ти?! — не то з ляком, не то з непорозумінням виривається в його. Він зараз же силкується замаскувати цей тон прибільшеним інтересом, але я почуваю, що добре зробив, сказавши це.
— Та серйозно, Якове?
— Без жартів.
— Та так таки справжній роман?
— Атож. Уяви собі! Три роки ніякісіньких романів і от!.. Нічого не зробиш! Збіраємось на літо їхати в Крим.
Я все більш та більше переконуюсь, що цим оповіщенням я розбив його якісь плани. Він не може вже сховати непорозуміння, розгублености, напливу нових думок і, мабуть, нових комбінацій. Уже не розпитує, відповідає невважно й хутко йде собі.
А я довго сиджу в фотелі й думаю. Так, тепер з Андрійком мусить бути справжній кінець. План Сосницького був, очевидячки, такий: віддати мені Соню та Василька, а за те вимовити собі Андрійка. Але я віддам йому всіх. Усіх! Годі!..
Встаю і збіраюсь до Клавдії Петрівни.
— — — —
Сього вечера я дуже ніжний з Клавдією Петрівною та Костею. Це викликає в її очах искри захвату, здивовання і ще чогось. Костя лащиться до мене, гладить мене по грудях, посміхається влесливо, запобігливо.
— Ух, які в вас довгі ноги! Чого ви такий високий? А ліфчик у вас сьогодні инший.
Потім ми вкладаємо Костю спати. І коли наші руки зустрічаються (вічна історія з цими руками!), Клавдія Петрівна немов на мент губить притомність і потім починає без потреби хапатись. Щоки палають, і вона машинально прикладає до них руки.
Нарешті, за ширмою затихають викрики Кості. Ми сідаємо на широченну руду канапу. На столику неминучий чайник, конфітури. На стіні висить ґітара з широкою червоною стьожкою. У блакитному присмерку поблискують скла Клавдиного пенсне.
Я відкидаюсь на спинку канапи й майже лежу. Мене хвилює напружена метушня Клавдії Петрівни, червоні плями на щоках, її чорне, чернече убрання, соромливість, молода постать. І одночасно чогось бере роздратовання й незрозуміла туга. Хочеться встати й піти собі швидче звідси. Але чую, що вже не можу: це буде образою Клавдії Петрівні, образою її палаючим щокам, напруженому сміхові, нелоґічному, чогось чекаючому її поглядові за ширму, чи спить уже Костя. Вона часом навіть устає й підходить туди, прислухаючись. Мене це мимоволі хвилює, мимоволі слідкую за її тонким, одягненим у чорне, чернечим тілом.