виписки з госпіталю він умер у тому ж таки госпіталі, на тій самій койці, не витримавши другої половини. Та я вже згадував про це.
І, однак, ті самі арештанти, котрі переживали такі тяжкі дні й ночі перед самим покаранням, саму кару зносили мужньо, не виключаючи й найлегкодухіших. Я рідко чув стогін навіть першої ночі по їх прибутті, і навіть від надзвичайно тяжко побитих: взагалі народ уміє витерплювати біль. Про біль я багато розпитував. Мені часом хотілося певно дізнатися, який великий цей біль, з чим його, нарешті, можна порівняти? Далебі, не знаю, навіщо я домагався цього. Одне тільки пам'ятаю, що не з пустої цікавості. Кажу знову, я був схвильований і приголомшений. Але в кого я не питав, я ніяк не міг дістати задовільної для мене відповіді. Пече, мов вогнем палить,— ось усе, що я міг почути, і це була єдина у всіх відповідь. Пече, та й годі. Того ж першого часу, зійшовшись ближче з М—м, я розпитував і його. "Боляче дуже,— відповідав він,— а відчуття — пече, мов вогнем, мов смажиться спина на найбільшому вогні". Одним словом, усі казали в одне слово. Втім, пам'ятаю, я тоді ж зробив один дивний висновок, вірності якого особливо не обстоюю; але спільність оцінки самих арештантів дуже його підтримує: це те, що різки, коли їх дають дуже багато, найтяжча кара з усіх у нас уживаних. Здавалося б на перший погляд, що це безглуздо й неможливо. Однак з п'ятисот, навіть з чотирьохсот різок можна засікти людину на смерть; а з понад п'ятисот майже напевно. Тисячі різок не витерпить за раз навіть людина найсильнішої будови. Тим часом п'ятсот палок можна знести без ніякої небезпеки для життя. Тисячу палок може знести, без побоювання за життя, навіть і не сильної будови людина. Навіть з двох тисяч палок не можна забити людини середньої сили й здорової будови. Арештанти всі казали, що різки гірші, ніж палки. "Різки шкулькіші,— говорили вони,— муки більше". Звичайно, різки болючіші за палки. Вони дужче подразнюють, дужче діють на нерви, збуджують їх понад міру, потрясають понад можливість. Я не знаю, як тепер, але в недавню старовину були джентльмени, котрим можливість висікти свою жертву давала щось, що нагадує маркіз де Сада й Бренвільє. Я гадаю, що в цьому відчутті є щось таке, від чого в цих джентльменів завмирає серце, солодко й боляче разом. Є люди, що як тигри прагнуть лизнути крові. Хто спізнав раз
цю владу, це безмежне панування над тілом, кров'ю й духом такої ж, як сам, людини, так само створеної, брата за Христовим законом; хто спізнав владу й цілковиту можливість принизити найбільшим приниженням іншу істоту, яка носить на собі образ божий, той уже несамохіть якось втрачає владу над своїми відчуттями. Тиранство є звичка; воно наділене розвитком, воно розвивається, врешті, у хворобу. Я стою на тому, що найкраща людина може через звичку огрубіти й отупіти до ступеня звіра. Кров та влада п'янять: розвиваються "загрубілість, розпуста; розумові й почуттю стають доступні і, врешті, солодкі найненормальніші явища. Людина й громадянин гинуть у тирані навіки, а повернення до людської гідності, до каяття, до відродження стає вже для нього майже неможливим. До того ж приклад, можливість такої сваволі діють і на все суспільство заразливо: така влада спокуслива. Суспільство, що байдуже дивиться на таке явище, вже само заражене у своїй основі. Одно слово, право тілесного покарання, дане •одному над другим, є одна з болячок суспільства, є один з найсильніших засобів для знищення в ньому всякого зародку, всякої спроби громадянськості та цілковита підстава для неодмінного й невідхильного його розкладу.
Катом гидують же в суспільстві, але катом-джентль-меном далеко ні. Тільки недавно висловлено противну думку, але висловлено її ще в самих книжках, абстрактно. Навіть ті, хто висловлює її, не всі ще встигли загасити в собі цю потребу самовладдя. Навіть кожен фабрикант, кожен антрепренер неодмінно мусить відчувати якусь дразливу втіху в тому, що його робітник залежить іноді весь, з усією сім'єю своєю, єдино від нього. Це напевно так; не геть як скоро покоління відривається від того, що сидить у ньому спадково; не геть як скоро відмовляється людина від того, що ввійшло в кров її, передане їй, сказати б, з матернім молоком. Не буває таких скороспілих переворотів. Усвідомити провину й родовий гріх іще замало, дуже замало; треба зовсім від нього відзвичаїтися. А це не так скоро діється.
Я згадав про ката. Властивості ката в зародку є майже в кожній сучасній людині. Та не однаково розвиваються звірячі властивості людини. Якщо ж у комусь вони беруть гору в своєму розвитку над всіма іншими її властивостями, то така людина стає, звичайно, жахливою й потворною. Кати бувають двох родів:
одні бувають добровільні, інші — підневільні, змушені. Добровільний кат, зрозуміло^ з усякого погляду нижчий за підневільного, котрим, однак, так бридяться люди, бридяться до жаху, до гидливості, до несвідомого, мало не містичного страху. Звідки ж цей майже забобонний страх перед одним катом і, така байдужість, мало не схвалення перед іншим? Бувають приклади вкрай химерні: я знав людей навіть добрих, навіть чесних, навіть шанованих у суспільстві, і тим часом вони, наприклад, не могли спокійно знести, якіцо караний не кричить під різками, не благає і не гіросить про пощаду. Карані повинні неодмінно кричати й благати про пощаду. Так ведеться; це вважається і пристойним, і конечним, і коли одного разу жертва не хотіла кричати, то виконавець, якого я знав і якого в інших відношеннях можна було вважати за людину, либонь, і добру, в цьому випадку аж образився особисто. Спочатку він намірявся покарати легко, але, не чуючи звичайних "ваше благородіє, батьку рідний, помилуйте, заставте за себе вічно бога молити" тощо, розлютився і дав різок п'ятдесят зайвих, бажаючи добитися і крику, й просьб,— і добився. "Не можна, грубість це",— відповів він мені дуже серйозно. Що ж до справжнього ката, підневільного, змушеного, то відомо: це арештант рішений і приречений на заслання, але залишений за ката; спершу його дають в науку до іншого ката, а як вивчиться в нього, залишають навіки при острозі, де він живе окремо, в особливій кімнаті, і де має навіть своє господарство, але майже завсіди перебуває під конвоєм. Звичайно, жива людина не машина; кат б'є хоч і з обов'язку, але часом теж входить в азарт, проте хоч б'є не без приємності для себе, але майже ніколи не має особистої ненависті до своєї жертви. Вправність удару, знання своєї науки, бажання показати себе перед своїми товаришами і перед публікою збуджують його самолюбство. Він піклується про майстерність. Крім того, він знає дуже добре, що він людина, від якої всі відцуралися, що забобонний страх всюди зустрічає й проводить його, і не можна ручитися, щоб це на нього не впливало, не посилювало в ньому люті, його звірячих нахилів. Навіть діти знають, що він "зрікається батька й матері". Дивна річ, скільки мені траплялося бачити катів, усі вони були люди розвинені, тямущі, розумні й незвичайно самолюбні, навіть горді. Чи розвинулася в них ця гордість як опір загальному до них презирству; чи посилювалась вона