Ломових у нас не любили, не знаю за що. Один із них, небіж, був молодець, розумний хлопець і лагідної вдачі; але дядько його, що шпортонув Гаврилка шилом,
був дурний і сперечливий. Він' і перше ще з багатьма заходив у сварку, і його чимало били. Гаврилка ж усі любили за веселий і поступливий характер. Хоч Ломо-ви й знали, що він злочинецьі і вони за його справу прийшли, але з ним не сварились; ніколи, проте, й не зближалися; та й він не звертав на них ніякої уваги. І раптом сталася сварка в нього з дядьком Ломовим за одну преогидну дівку. Гаврилко став вихвалятися її прихильністю, дядько став ревнувати і якось опівдні шпортонув його шилом.
Ломови хоч і розорилися; під судом бувши, але жили в острозі багатіями. У них, видимо, були гроші. Вони держали самовар, пили чай. Наш майор знав про це і ненавидів обох Ломових до краю. Він неприховано для всіх сікався до них і взагалі добирався до них. Ломови пояснювали це майорським бажанням узяти з них хабара. Але хабара вони не давали.
Звичайно, якби Ломов хоч трохи далі просунув шило, він убив би Гаврилка. Але все обійшлося самісінькою подряпиною. Доповіли майорові. Я пам'ятаю, як він прискакав, засапавшись і явно вдоволений. Він навдивовижу ласкаво, наче з рідним сином, повівся з Гаврилком.
— Що, друже, можеш так до госпіталю дійти чи ні? Ні, краще вже йому коня запрягти. Запрягти зараз коня! — закричав він спохвату унтер-офіцерові.
— Та я, ваше високоблагородіе, нічого не. почуваю. Він тільки злегка вколов, ваше високоблагородіе.
— Ти не знаєш, ти не знаєш, мій любий; ось побачиш... Місце небезпечне; все від місця залежить; під саме серце потрапив, розбишака! А тебе, тебе,— заревів він, звертаючись до Ломова,— ну, тепер я до тебе доберуся!.. В кордегардію!
І справді добрався. Ломова судили, і хоч рана, як виявилося, була зовсім легким уколом, але намір був очевидний. Злочинцеві додали робочого строку і провели крізь тисячу. Майор був цілком вдоволений...
Нарешті прибув і ревізор.
Прибувши до міста, він другого ж дня' приїхав і до нас в острог. Було саме свято. Ще за кілька днів у нас було все вимито, вигладжено, вилизано. Арештантів поголено заново. Одяг на них був білий, чистий. Влітку всі ходили, за положенням, у полотняних білих куртках і панталонах. На спині в'кожного було вшито чорний круг, вершків зо два в діаметрі. Цілу годину
вчили арештантів, як відповідати, коли б висока особа поздоровкалася. Провадили репетиції. Майор метушився, як очманілий. За годину до появи генерала всі стояли на своїх місцях, мов істукани, і тримали руки по швах. Нарешті, о годині пополудні генерал приїхав. Це був важний генерал, такий важний, що, здається, з його прибуттям усі начальствені серця мусили здригнутися по всьому Західному Сибіру. Він увійшов суворо й величаво; за ним увалив великий почет з місцевого начальства, що його супроводило; кілька генералів, полковників. Був один цивільний, високий і вродливий пан у фраку й черевиках,— він приїхав теж із Петербурга й поводився надзвичайно невимушено й незалежно. Генерал часто звертався до нього, і вельми ґречно. Це незвичайно зацікавило арештантів: цивільний, а така повага, та ще від такого генерала! Згодом довідалися, як його прізвище й хто він такий, але балачок було безліч. Наш майор, затягнутий, з оранжевим коміром, з налитими кров'ю очима, з червоним вугруватим обличчям, здається, не справив на генерала дуже приємного враження, 3 особливої поваги до високого відвідувача він був без окулярів. Він стояв віддалік, виструнчений, і всією істотою своєю гарячково вичікував тієї миті, коли на щось потрібен буде, щоб летіти виконувати бажання його превосходительства. Але він ні на що не здався. Мовчки обійшов генерал казарми, заглянув ї на кухню, здається, покуштував щів. Йому показали на мене: так і так, мовляв, з дворян.
— А! — відповів генерал.— А як він тепер поводиться?
— Поки що задовільно, ваше превосходительство,— відповіли йому.
Генерал кивнув головою і хвилин за дві вийшов з острогу. Арештанти, звичайно, були засліплені й спантеличені, але все-таки дещо здивовані. Про будь-яку претензію на майора, зрозуміло, не могло бути й мови. Та й майор ще заздалегідь був цілком певен того.
VI. КАТОРЖНІ ТВАРИНИ
Купівля Гнідка, що сталася незабаром в острозі, зацікавила й розважила арештантів куди приємніше, ніж високі відвідини, В острозі у нас мала бути коняка,
щоб привозити воду, вивозити1 нечистоти тощо. Доглядати її призначали арештанта. Він же й їздив нею, звісно, під конвоєм. Роботи н|ашій коняці було предо-волі і вранці, і ввечері. Гнідксі робив у нас уже з дав-нього-давна. Конячка була добряча, але підтоптана. Одного ранку, перед самим Петром, Гнідко, привізши вечірню бочку, впав і здох за кілька хвилин. За ним пожалкували, всі зібралися навколо, гомоніли, сперечалися. Наші арештанти, відставні кавалеристи, цигани, ветеринари тощо, виявили навіть при цьому багато знань по кінській лінії, аж полаялися одні з одними, але Гнідка не воскресили. Він лежав мертвий, з роздутим черевом, в яке всі вважали за обов'язок потикати пальцем; доповіли майорові, яка сталася воля божа, і він вирішив, щоб негайно було куплено нову коняку. На самого Петра, ранком, після обідні, коли в нас усі зібралися, стали приводити продажних коней. Само собою зрозуміло, що доручити купівлю слід було самим арештантам. У нас були справжні знавці, і важко було обдурити двісті п'ятдесят чоловік, що перше тільки цим і займалися. З'являлися киргизи, баришники, цигани, міщани. Арештанти нетерпляче ждали появи кожного нового коня. Вони були веселі, як діти. Найбільше їх тішило, що ось і вони, наче вільні, наче справді із своєї кишені, купують собі коня і мають повне право купити. Троє коней було приведено й назад поведено, доки кінчили справу на четвертому. Баришники, входячи, з деяким подивом і наче боязко озиралися довкола й навіть зрідка оглядалися на конвойних, що вводили їх. Двосотенна ватага такого люду, голена, протавро-вана, в ланцюгах і в себе дома, в своєму каторжному кублі, порога якого ніхто не переступає, викликала до себе своєрідну повагу. А наші вичерпували всілякі хитрощі, випробовуючи кожного приведеного коня. Ку-ди-куди вони йому не заглядали, чого в нього не мацали та ще й з таким діловим, з таким серйозним і заклопотаним виглядом, немов від цього залежав головний добробут острогу. Черкеси ті навіть вихоплювались на коня верхи; очі в них розгорялися; вони швидко ґерґотали своєю незрозумілою говіркою, шкірячи свої білі зуби й киваючи своїми смаглявими горбоносими обличчями. Дехто з росіян так і прикується всією увагою до їхньої суперечки, ніби в очі до них ускочити хоче. Слів не розуміє, так хоче бодай з виразу очей догадатися, як вирішили: годящий кінь чи ні? І навіть