Події, як на те, з першого кроку підтверджували мої спостереження і нервово й болісно діяли на мене. Цього першого літа я блукав по острогу сам-самісінький. Я сказав уже, що був у такому стані духу, що навіть не міг оцінити й вирізнити тих із каторжних, котрі могли б любити мене, котрі й любили мене згодом, хоч і ніколи не сходилися зо мною на рівну ногу. Були товариші й мені, з дворян, але не здіймало з душі моєї всього тяга-ру це товариство, Не дивився б ні на що, здається,.£.-ті-
кати нема куди. І ось, наприклад, один із тих випадків, котрі з першого разу найбільше дали мені зрозуміти мою відчуженість і особливість мого становища в острозі. Цього ж таки літа, геть туди кі серпню місяцю, одного буденного ясного й спекотного дня, о першій годині пополудні, коли, як звичайно, всі відпочивали перед післяобідньою роботою, раптом уся каторга піднялась, як один чоловік, і почала шикуватися на острожному дворі. Я ні про що не знав до самої цієї хвилини. В цей час я іноді так бував заглиблений у самого себе, аж майже не помічав, що навколо діється. А каторга вже днів три глухо хвилювалась. Можливо, це хвилювання почалося й багато раніше, як зміркував я вже потім, мимохіть пригадавши дещо з арештантських розмов, а разом із тим і посилену сварливість арештантів, похмурість і особливо озлоблений настрій, що помічався в них останнім часом. Я пояснював це важкою роботою, нудними, довгими літніми днями, мимовільними мріями про ліси та про вільну воленьку, короткими ночами, за які трудно було досхочу виспатися. Можливо, все це й з'єдналося тепер докупи, в один вибух, але привід для цього вибуху був — їжа. Вже кілька днів останнім часом голосно скаржилися, обурювалися в казармах і особливо сходячись у кухні на обід та вечерю, були невдоволені кухарями, навіть спробували змінити одного з них, але зараз же прогнали нового й вернули старого. Одно слово, всі були в якомусь неспокійному настрої.
— Робота важка, а нас очеревиною годують,— забурчить, бувало, хтось на кухні.
— А не подобається, то бламанже замов,— підхопить другий.
— Щі з очеревиною, хлопці, я дуже люблю,— підхоплює третій,— бо смакує.
— А як усе тебе самою очеревиною годуватимуть, смакуватиме?
— Воно, звісно, тепер час м'ясний,— каже четвертий,— ми на цегельні мучимось-мучимось, після загаду тріскати ж хочеться. А з очеревини яка їжа!
— А не з очеревиною, то з усердям 1.
Jr — От хоч би ще взяти це усердя. Так і завзялися: очеревина та усердя. Яка ж це їжа! Є тут правда чи нема?
— Еге, харч поганий.
— А кишеню набиває, либонь.
— Не з твоїм розумом патякати про це.
— Аз чиїм же? Пузо ж моє. А всім би миром сказати претензію, і було б діло.
— Претензію?
— Авжеж.
— Мало тебе, видно, за цю претензію шмагали. Статуй!
— Воно правда,— буркотливо додає інший, який досі мовчав,— хоч і скоро, та не споро. Що ж мовлятимеш на претензії, ти ось що спершу скажи, голово з гамаликом?
— Ну й скажу. Коли б усі пішли, і я б тоді з усіма мовляв. Бідність, значить. У нас хто своє їсть, а хто й на самому казенному сидить.
— Ач завидько гостроокий! Розгорілися очі на чуже добро.
— На чужий коровай очей не поривай, а рано вставай та собі учиняй.
— Учиняй!.. Я з тобою до сивого волосу в цьому ділі торгуватимуся. Виходить, ти багатий, коли згорнувши руки сидіти хочеш?
— Багата тітка: є пес та кітка.
— А справді, хлопці, чого сидіти! Значить, годі їхнім дурощам потурати. Шкуру деруть. Чом не йти?
— Чом! Тобі, либонь, розжуй та в рота поклади; звик жоване їсти. Каторга, значить,— ось чому!
— Виходить що: посвари, боже, народ, нагодуй воєвод.
— Оце саме. Розгладшав восьмиокий. Пару сірих купив.
— Ну й не любить випити.
— Недавно з ветеринаром за картами побилися.
— Цілу ніч козиряли. Наш дві години прожив на кулаках. Федька казав.
— Того й щі з усердям.
— Ой ви й дурні! Та не з нашим місцем виходити.
— А от вийти всім, то й побачимо, як він виправдається. На тому й стояти.
— Виправдається! Він тебе по ідолах1, та ото .й виправдався.
— Та ще під суд віддадуть...
Одно слово, всі хвилювалися. В той час справді була в нас погана їжа. Та й усе вже одне до одного
насунуло. А головне — загальний тоскний настрій, повсякчасна затаєна мука. Каторжний уже з природи своєї сваркий і повстаючий; проте всі разом або великою купою повстають рідко.| Причина тому — постійна розбіжність думок. Це кожен із них сам відчував: ось чому й було в нас більше лайки, ніж діла. І, однак, цим разом хвилювання не минуло марно. Стали збиратися купками, розмовляли по казармах, лаялися, пригадували із злістю все управління нашого майора; вивідували всі таємнощі. Особливо хвилювалися деякі. У всякій такій справі завжди знаходяться призвідники, ватажки. Ватажки' в цих випадках, тобто у випадках претензій,— взагалі незвичайні люди, і не в самому острозі, а в усіх артілях, командах тощо. Це особливий тип, всюди споріднений своїми рисами. Це люди гарячі, перейняті прагненням справедливості і найнаївніше, найчесніше впевнені в її неодмінній, незаперечній і, головне, негайній можливості. Люди ці не дурніші за інших, бувають серед них навіть і дуже розумні, але вони занадто палкі, щоб бути хитрими й розважними. В усіх цих випадках якщо й бувають люди, котрі вміють вдало спрямувати масу й виграти справу, то це вже будуть люди іншого типу народних ватажків і природних проводирів, типу надзвичайно в нас рідкісного. Але ці, що про них я тепер кажу, призвідники й ватажки в претензіях, майже завжди програють справу і населяють за це потім остроги й каторги. Через гарячку свою вони програють, але через гарячку ж і вплив мають на масу. За ними, нарешті, охоче йдуть. їхній запал і чесне обурення діють на всіх, і під кінець найнерішучіші приєднуються до них. їхня сліпа впевненість в успіху спо-кушує навіть найзакореніліших скептиків, дарма що іноді ця впевненість має такі хиткі, такі дитячі підстави, що зачужа дивуєшся, як це за ними пішли. А головне те, що вони йдуть перші, і йдуть, нічого не боячись. Вони, як бики, кидаються просто вниз рогами, часто без знання справи, без обережності, без того практичного єзуїтизму, з яким нерідко найпідліша й чнайзаплямованіша навіть людина виграє справу й виходить суха з води. А вони неодмінно ламають роги. У звичайному житті ці люди жовчні, буркотливі, драз-ливі й нетерпимі. А найчастіше страшенно обмежені, що, проте, й становить почасти їхню силу. Найдосад-ніше ж у них те, що, замість прямої мети, вони часто