Чи записувати все це життя, всі мої роки в острозі? Не думаю. Якщо писати по порядку, вряд усе, що трапилось та що я бачив і пережив за ці роки, можна б, звичайно, написати ще втроє, вчетверо більше розділів, ніж досі написано. Але такий опис мимохіть стане, врешті, надто одноманітним. Усі пригоди вийдуть занадто однотонні, особливо якщо читач устиг уже, з тих розділів, які написані, скласти собі хоч трохи задовільне поняття про каторжне життя другого розряду. Мені хотілося змалювати весь наш острог і все, що я пережив за ці роки, в одній наочній і яскравій картині. Чи осяг я цю мету, не знаю. Та почасти й не мені судити про це. Але я переконаний, що на цьому можна й скінчити. До того ж мене самого охоплює часом туга при цих споминах. Та чи й можу я все пригадати. Дальші роки якось стерлися в моїй пам'яті. Багато подій, я певен того, зовсім забув я. Пам'ятаю, наприклад, що всі ці роки, такі, по суті, подібні один до одного, минали мляво, тоскно. Пам'ятаю, що ці довгі, нудні дні були такі одноманітні, наче вода після дощу капотіла з даху по краплині. Пам'ятаю, що сама тільки жадоба воскресіння, оновлення, нового життя дала мені силу ждати й надіятися. І я, нарешті, скріпився: я ждав, я відраховував кожен день і, хоч їх залишалась іще тисяча, з насолодою відраховував по одному, проводжав, ховав його і, коли наставав новий день, радий був, що залишається вже не тисяча днів, а дев'ятсот дев'яносто дев'ять. Пам'ятаю, що весь цей час, хоч мене оточували сотні товаришів, я був у страшенній самотині, і я полюбив, нарешті, цю самотину. Самотній душевно, я переглядав усе минуле життя моє, перебирав усе до останніх дрібниць, вдумувався в моє минуле, судив себе сам невблаганно й суворо і навіть часом благословляв долю за те, що вона послала мені цю самотину, без якої не відбувся б ні цей суд над собою, ні цей суворий перегляд попереднього життя. І якими надіями забилося тоді моє серце! Я думав, я вирішив, я присягався собі, що вже не буде в моєму майбутньому житті ні тих помилок, ні тих падінь, які були раніше. Я накреслив собі програму всього майбутнього і поклав твердо додержувати її. У мені відродилася сліпа віра, що я все це виконаю й можу виконати... Я ждав, я кликав швидше волю; я хотів випробувати себе заново, на новій боротьбі. Часом мене охоплювало судорожне нетерпіння... Але мені боляче тепер згаду-
вати про тодішній настрій душі моєї. Звичайно, все це стосується самого тільки мене... Та я тому й записав це, що, мені здається, кожен це зрозуміє, бо з кожним те саме мусить подіятися, якщо він потрапить до тюрми на строк, у розквіті літ і сил. |
Але що про це!.. Краще розповім іще щось, щоб не скінчити, відрубавши надто різко.
Узялась голови моєї думка, що, може, хто-небудь спитає: невже не було змоги нікому втекти з каторги і за всі ці роки ніхто в нас не тікав? Я писав уже, що арештант, який пробув два-три роки в острозі, починає вже цінувати ці роки і мимохіть приходить до розрахунку, що краще дожити залишок строку без клопоту, без небезпек і вийти, нарешті, законним чином на поселення. Але такий розрахунок вміщується тільки в голові арештанта, якого прислали не на довгий строк. Довголітній, либонь, і ладен би ризикнути... Та в нас якось цього не робилося. Не знаю, чи то боялися дуже, чи нагляд був особливо суворий, військовий, а чи місцевість, де було наше місто, багато в чому не сприяла (степова, відкрита)? — важко сказати. Я гадаю, всі ці причини мали свій вплив. Справді, втекти від нас було трудненько. А тим часом і при мені сталося одне таке діло: двоє ризикнули, і навіть із найважливіших злочинців...
Після зміни майора А—в (той, що шпигував йому на острог) лишився зовсім сам, без протекції. Він був ще дуже молодий чоловік, але з часом характер його укріплювався й усталювався. Взагалі це була людина зухвала, рішуча і навіть дуже тямовита. Він хоч і знову б шпигував та промишляв різними підземними способами, якби йому дали волю, але вже не попався б тепер так безглуздо й нерозважно, як перше, коли поплатився за свою дурість засланням. Він вправлявся у нас почасти і в фальшивих паспортах. Не кажу, проте, ствердно. Так чув я від наших арештантів. Казали, що він робив це, ще коли ходив до плац-майора на кухню, і, звичайно, мав з того посильний доход. Одно слово, він, здається, міг зважитися на все, аби тільки змінити свою долю. Я мав нагоду пізнати почасти його душу: цинізм його доходив до обурливого зухвальства, до холодного глуму і викликав непереборну огиду. Мені здається,— якби йому дуже схотілося випити шкалик горілки і якби шкалик можна будо дістати не інакше, як зарізавши когось, то він би неодмінно
зарізав, аби тільки можна було зробити це нишком, щоб ніхто не довідався. В острозі він навчився розважності. Ось на цю людину й звернув свою увагу особливого відділення арештант Куликов.
Я вже казав про Куликова. Людина він був немолода, але палка, живуча, сильна, з надзвичайними й різноманітними здібностями. В ньому була сила, і йому хотілося ще пожити; таким людям до найглибшої старості все ще хочеться жити. І коли б я став дивуватися, чом^ в нас не тікають, то, звичайно, подивувався б з першого Куликова. Та Куликов наважився. Хто на кого з них мав більший вплив: А—в на Куликова чи Куликов на А—ва? Не знаю, але обидва один одного були варті і для цієї справи люди взаємно підхожі. Вони заприятелювали. Мені здається, Куликов розраховував, що А—в приготує паспорти. А—в був із дворян, був хорошого товариства — це обіцяло деяку різноманітність у майбутніх пригодах, аби тільки дістатися до Росії. Хтозна, як вони змовилися та які надії були в них; але вже, певно, надії їхні виходили поза межі звичайної рутини сибірського бродяжництва. Куликов був зроду актор, міг вибирати багато і різноманітних ролей у житті; міг на багато чого сподіватися, принаймні на різноманітність. Таких людей повинен був душити острог, Вони змовилися тікати.
Але без конвойного тікати було неможливо. Треба було підмовити з собою разом конвойного. В одному з батальйонів, що стояли у фортеці, служив один поляк, енергійна людина і, може, гідна кращої долі, людина вже літня, молодцювата, серйозна. Замолоду, щойно прийшовши на службу до Сибіру, він утік з глибокої туги за батьківщиною. Його впіймали, покарали і років зо два продержали в арештантських ротах. Коли його повернули знову в солдати, він одумався і став служити ревно, віддаючи всі сили. За заслуги його зробили, єфрейтором. Це була людина честолюбна, самовпев-нена, знала собі ціну. Я кілька разів за ці роки зустрічав його між нашими конвойними. Дещо казали мені про нього й поляки. Мені здалося, що колишня туга обернулася в ньому на ненависть, затаєну, глуху, повсякчасну. Ця людина могла зважитися на все, і Куликов не помилився, вибравши його за товариша. Прізвище його було Коллер. Вони змовилися і призначили день. Це було в червні, в спекотні дні. Клімат у цьому місті досить рівний; влітку погода стоїть постійна, га-